Країна імли

Для нас незвично приймати гостей, чи не так? Ми i нашi сусiди не надто толеруемо один одного, еге ж? Якби вони могли нас позбутися за допомогою щурячоi отрути, то зробили б це, мабуть, уже давно.

– Це жахливо, просто-таки жахливо, – вигукнула напiвсмiючись-напiвридаючи його дружина. – Джорджу завжди е потреба з кимось сваритися. Тут не маемо жодного приятеля.

– Саме тому я можу дарувати нероздiльну увагу своiй незрiвняннiй дружинi, – мовив Челленджер i обхопив ii нiжну постать своею короткою грубою рукою. Якщо уявити собi горилу поруч iз газеллю, то можна уявити собi це подружжя.

– Ходiмо, снiданок готовий, i гостi, мабуть, зголоднiли. Сара вже повернулася?

Дружина професора пригнiчено похитала головою, а вiн сам гомерично зареготав i погладив себе по бородi.

– Остiне, – гукнув вiн, – коли поставите машину в гараж, допоможiть господинi подати снiданок. Тепер, джентльмени, ходiмо до мого кабiнету, я маю повiдомити вам деякi дуже важливi речi.

Роздiл 2. Смертельна хвиля

Коли ми заходили у вiтальню, задзеленчав телефон, i ми стали мимовiльними свiдками бесiди, яку затiяв професор Челленджер.

Кажу «ми», але впевнений, що крiм нас будь-хто в окружностi щонайменше ста ярдiв не мiг не чути його громоподiбного голосу, який лунав по всьому обiйстю. Реплiки професора закарбувалися в моiй пам’ятi.

– Так-так… звiсно, це я… атож, певна рiч… професор Челленджер… знаменитий професор… природно, хто ж iще?.. Звiсно… кожне слово… iнакше я б його не написав… Мене це не дивуе – всi ознаки вказують на це… певна рiч… Не пiзнiше, нiж через день… авжеж… Цьому я не можу зашкодити, чи не так?.

. Природно… дуже неприемно… Але вiд цього постраждають i люди, значнiшi за вас. Бiдкатися немае сенсу. Вам краще з цим змиритися… Нi, не можу… Вiшаю слухавку… Сер! Годi молоти язиком! У мене справдi е важливiшi справи, нiж слухати цi дурницi!

Вiн спересердя кинув слухавку i повiв нас сходами до свого кабiнету – просторого свiтлого покою. На великому письмовому столi лежало сiм чи вiсiм нерозпечатаних телеграм.

– Я реально мiркую про те, щоб вiдкрити собi телеграфну адресу в iнтересах моiх кореспондентiв. Менi здаеться, що, наприклад, така адреса, як «Ной, Розерфiлд», була б дуже доречною.

Як це бувало завжди, коли вiн невдало жартував, учений притулився до письмового столу i так затрусився вiд смiху, що його руки ледве могли розпечатувати телеграми.

– Ной! Ной! – мугикав вiн собi пiд нiс i при цьому клеiв мармизу, як у лiсовика.