Країна імли

Тим же способом вдалося менi впоратися з дивною потребою загелготати гусаком, коли пiзнiше вийшов iз дому, щоб звелiти подати автомобiль, i застав Остiна за його мастилом, то вчасно помiтив, що вже пiдняв п’ястук, аби викинути таку ж штукенцiю, вiд якоi вiн, без сумнiву, подався б за доморядницею. Тодi я поклав йому руку на плече та просто наказав вчасно подати автомобiль, аби вiдвезти мене до прибуття вашого потяга. Ось i тепер вiдчуваю непереборне бажання схопити професора Саммерлi за його недоречну, безглузду бороду та щодуху смикнути його голову вперед i вниз, а мiж тим, як бачите, я здатен iдеально себе стримувати.

Берiть iз мене приклад!

– У мене це, мабуть, виразилося в оповiдцi про буйвола, – зронив лорд Джон.

– А у мене – про футбольний матч.

– Ви, мабуть, маете рацiю, Челленджере, – спокiйно зауважив Саммерлi. – Змушений погодитися, що мое покликання – швидше критикувати, нiж констатувати, i що мене не так легко схилити на бiк нових поглядiв, особливо коли вони такi ж нереальнi та фантастичнi, як у цьому випадку.

Однак, обмiркувавши як слiд ранковi подii та згадуючи безглузду поведiнку моiх супутникiв, я готовий повiрити, що в цьому винна якась тонiзуюча отрута.

Професор Челленджер весело поплескав свого колегу по плечу.

– Ми робимо успiхи, – втiшився вiн. – Ми справдi робимо успiхи!

– А тепер, колего, – скромно спитав Саммерлi, – скажiть, якоi ви думки про теперiшнiй стан речей?

– Якщо дозволите, я виголошу з цього приводу кiлька слiв.

Вiн сiв на свiй письмовий стiл i, звiсивши вниз своi короткi товстi нiжки, захитав ними.

– Ми стали свiдками страшноi катастрофи. На мою думку, настав кiнець свiту.

Кiнець свiту! Ми мимоволi звернули погляди в бiк великого арочного вiкна та побачили чарiвний ландшафт рiчки, квiтучу долину, що широко розкинулася, гарнi вiлли, затишнi селянськi будиночки та спортсменiв на майданчиках для гольфу. Кiнець свiту! Як часто ми чули це слово! Що воно може перетворитися в реальнiсть, що воно означае не лише цiлком невизначений у часi момент, а навпаки – теперiшнiй, наше сьогодення, – це була нищiвна, вiдчайдушна думка.

Нас усiх немов паралiзувало, i ми мовчки чекали продовження промови Челленджера.

Його надзвичайно визначна особистiсть i зовнiшнiсть додали його словам такоi ваги, що ми на цей час забули всю його свавiльнiсть i дивакуватiсть, а вiн у своiй величi, здавалося, стоiть осторонь вiд звичайних смертних.