Країна імли

Мертва тиша викликала страхiтливе вiдчуття. Така була вона врочиста, така трагiчна, що сопiння i гул нашого автомобiля здавалися непристойним ii порушенням, профанацiею цього величного спокою, що простягнувся, наче величезний саван, над руiнами людства. Ця зацiпенiла, цвинтарна безмовнiсть, в поеднаннi з хмарами диму, якi там i тут пiдiймалися до неба над згарищами, стримуючи, як крижаний подих, наше тепле схиляння перед красою природи.

А всi цi тiла! Спочатку незлiченнi групи спотворених та усмiхнених людських осiб щоразу наповнювали нас жахом.

Враження, яке вони справляли, було таким стiйким i глибоким, що я тепер нiби знову все переживаю – цю повiльну iзду долиною повз няньку з ii вихованцями, повз стару, похилену мiж голоблями шкапину, повз кучера, котрий зiщулився на козлах, i молодика в екiпажi, котрий вхопився за дверцята, щоб зiстрибнути на землю. Вiддалiк – шестеро женцiв, котрi лежать покотом, задивившись у небо мертвими вибалушеними очима. Всi цi картини бачу перед собою, як на свiтлинi. Але з милостi добродiйки природи нашi нерви незабаром обважнiли. Неосяжнi розмiри катастрофи тамували почуття жалю щодо окремих жертв. Індивiди зливалися в групи, групи – в маси, а цi останнi складалися в едине, загальне явище, з яким доводилося рахуватися, як iз неминучим заповненням ландшафту. Тiльки iнколи, побачивши особливо трагiчну або химерну сцену, ми знову починали осягати весь жах становища. Головним чином нас вражала доля дiтей i наповнювала непереборним усвiдомленням жахливоi несправедливостi. Нам хотiлося ридати. Панi Челленджер вiдверто лила гiркi сльози, коли ми проiжджали повз велику мiсцеву школу й побачили довгi ряди маленьких тiлець, якими була всiяна дорога до неi. Вчителi у вiдчаi вiдпустили школярiв, i тих дорогою додому накрила хмара смертоносноi отрути. Багато дiтлахiв лежало у вiдчинених вiкнах своiх будинкiв. У Танбрiдж-веллсi майже не було вiкна, з якого б не визирало iз застиглою усмiшкою хоча б одне обличчя. В останню мить вiдчуття задухи, потреба в киснi, задовольнити яку змогли лише ми, гнали iх до розчахнутих вiкон. Сходи ганкiв також були заваленi тiлами чоловiкiв i жiнок, котрi з непокритими головами, в тому виглядi, в якому iх застала хвиля, вибiгали зi своiх осель. Дехто з них попадали на землю посеред дороги. Ще щастя, що лорд Джон був таким вправним водiем, бо торувати собi шлях було завданням не з легких.