Країна імли

– А ваш автомобiль навiщо? Чому б нам не скористатися ним?

– В цьому менi бракуе досвiду, – Челленджер у задумi смикав себе за бороду. – Але ви маете рацiю, лорде Джон, якщо думаете, що людина з високим розумовим рiвнем мусить умiти впоратися з будь-яким завданням. Ваша думка реально чудова. Я сам вiдвезу вас до Лондона.

– Вiд цього я наполегливо прошу вас утриматися, – енергiйно замахав руками Саммерлi.

– Нi, Джордже, це справдi неможливо! – вигукнула панi Челленджер. – Згадай тiльки, як ти зробив одного разу таку спробу i при цьому рознiс у друзки половину гаража.

– Це була лише випадкова невдача, – абсолютно спокiйно пояснив професор. – Отже, питання вирiшене, я особисто вiдвезу вас усiх до Лондона.

Становище врятував лорд Джон.

– Скажiть-но, а яка у вас, машина?

– «Гамбер», двадцять кiнських сил.

– Та я керував таким автомобiлем упродовж багатьох рокiв! – жваво вигукнув вiн. – Присягаюся, що нiколи не думав, що зможу колись посадити в автомобiль залишки всього людства.

Там якраз п’ять мiсць, наскiльки я пригадую. Готуйтеся в дорогу, о десятiй годинi подам його до брами.

Рiвно о десятiй годинi до ворiт, з пихканням i гудiнням, пiд’iхав автомобiль, яким керував лорд Джон. Я сiв поруч iз ним, а панi Челленджер, як корисна маленька буферна держава, була змушена вклинитися мiж обома ворогуючими краiнами. Лорд Джон вiдпустив гальмо, увiмкнув першу швидкiсть, другу, третю, i ми помчали в найбiльш незвичайну подорож, яка тiльки й вiдбувалася в iсторii людства.

Читач може собi уявити чудову красу природи цього розкiшного серпневого ранку, прохолодне чисте повiтря, золотий вiдблиск лiтнього сонця, безхмарне небо, соковиту зелень знаменитих Сассекських лiсiв i чудовий контраст, який становили темно-червонi барви квiтучоi долини.

Коли погляд зупинявся на цiй розкiшнiй красi, думки про катастрофу мали б зникнути безслiдно, якби iх не пiдтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена мiсцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким i незмiнним, що привчений слух зовсiм уже не сприймае його, так само, як тi, хто живуть на морському березi, втрачають будь-яке вiдчуття вiчного шуму хвиль.

Щебетання птахiв, дзижчання комах, звуки окремих голосiв, мукання худоби, собачий гавкiт, гудiння потягiв, стукiт кiнських копит на дорозi – все це утворюе нечiтке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свiдомостi тих, хто його чуе. Тепер нам цього тла бракувало.