Країна імли

Але що нам було робити з нашим часом? З певними завданнями доведеться впоратися негайно, вони вже чекали на нас. Тому ми вирушили на кухню та поклали обох служниць на призначенi для них лiжка. Вони, здавалося, померли зовсiм безболiсно; одна сидiла на своему крiслi перед вогнищем, iнша лежала перед раковиною для миття посуду. Потiм ми принесли з двору бiдного Остiна. Його м’язи були твердi, як дерево. Вiн лежав у надзвичайно дивному окостенiннi, i м’язи губ стяглися так, що обличчя спотворилося огидно-глузливою гримасою.

Такi ж ознаки спостерiгалися у всiх, хто помер вiд дii цiеi отрути. Куди б ми не приходили, всюди бачили цi усмiхненi обличчя, якi немов глузували з нашого жахливого становища i мовчки, з глумливою злiсною усмiшкою лупали очима на останнiх представникiв iхнього роду.

– Послухайте! – звернувся лорд Джон, невтомно мiряючи кроками iдальню, поки ми пiдкрiплювалися легким перекусом. – Не знаю, як у вас на душi, але я зовсiм не спроможний спокiйно всидiти тут, аби нiчого не робити.

– Чи не будете ви такi люб’язнi, – вiдказав на це Челленджер, – запропонувати нам, що, на вашу думку, маемо робити?

– Збадьоритися та пiти поглянути на все, що сталося.

– Саме це я й хотiв запропонувати.

– Але не тут. Що сталося в селi, видно навiть iз цього вiкна.

– Куди ж нам податися?

– До Лондона.

– Вам легко казати, – буркнув Саммерлi. – Сорок миль пiшки крокувати – це вам до снаги. Але чи зважиться на це Челленджер iз його товстими, короткими нiжками – зовсiм iнша рiч.

Та й я не можу бути певним за себе.

Челленджер розсердився.

– Якби ви засвоiли собi звичку, ясновельможний пане, цiкавитися лише власними тiлесними особливостями, то переконалися б, що вони послужили б вам вельми широким полем для спостережень i надзвичайно рясним матерiалом для бесiд.

– Я зовсiм не мав намiру вас засмутити, мiй любий Челленджере, – вiдповiв наш нетактовний товариш, – нiхто не вiдповiдае за свiй фiзичний стан. Якщо природа надiлила вас гладким коротким тулубом, то зрозумiло, що i ноги вашi мають бути товстими та короткими.

Челленджер упав у таку лють, що не мiг i слова вимовити. Вiн мiг лише гарчати та мружити очi, а волосся мав скуйовджене. Лорд Джон поквапився втрутитись у суперечку, поки вона не загострилася надмiру.

– Навiщо ж нам iти пiшки? – спитав вiн.

– Ви, можливо, прагнете вирушити до Лондона залiзницею? – поцiкавився Челленджер, все ще закипаючи вiд гнiву.