Країна імли

)]! Вiтаю, мiй молодий друже! – вигукнув вiн i подався нам назустрiч.

Лорд зареготав, побачивши нашi резервуари з киснем, якi саме вивантажував носiй.

– То й ви це купили! – зауважив вiн. – Мiй балон уже стоiть у купе. Що це спало на гадку старому?

– Ви читали його листа в «Таймсi»? – спитав я.

– Про що там мова?

– Повна дурня! – рiзко видихнув Саммерлi.

– Гадаю, що тут iснуе якийсь зв’язок iз цiею кисневою витiвкою, майже впевнений у цьому, – зауважив я.

– Це нiсенiтниця! – ще раз брутально перебив мене Саммерлi iз запалом, без сумнiву, недоречним.

Ми опинилися в купе першого класу для курцiв, професор уже смалив свою стару прокурену файку, i ми щоразу остерiгалися, що вона обпече його довгий сварливий нiс.

– Наш приятель Челленджер – людина розумна, – зронив вiн збуджено. – З цим кожен погодиться i лише бевзь може це оскаржити. Ви тiльки погляньте на розмiр його капелюха! Вiн прикривае мозок вагою в шiстдесят унцiй – потужну машину, присягаюся Богом, що працюе без збоiв i видае бездоганний результат.

Покажiть менi машинне вiддiлення, й я визначу розмiри машини. Але при цьому вiн – природжений шарлатан! Ви ж пам’ятаете, що якось я уже кинув йому це в обличчя. Природжений шахрай, котрий умiе вправно жонглювати за допомогою певних драматичних вивертiв. Зараз усе нiвроку, ось чому наш приятель Челленджер вважае, що знову зможе привернути до себе увагу суспiльства. Чи не думаете ж ви, що вiн серйозно вiрить у всю цю ахiнею щодо змiн в ефiрi та загрозу, що нависла над родом людським? Що може бути дурнiшим за весь цей iдiотизм?

Вiн сидiв, як стара бiла ворона, каркав i аж трясся вiд глузливого реготу.

Я спаленiв, коли почув, якими словами вiн характеризуе Челленджера. Адже непристойно так казати про людину, котрiй ми були зобов’язанi своею славою. Я хотiв уже гнiвно дати йому вiдкоша, але мене випередив лорд Джон.

– У вас уже якось трапилася сутичка з Челленджером, – сказав вiн рiзко, – i через десять секунд ви лежали на обох лопатках.

Вважаю, професоре Саммерлi, що вiн дужчий за вас i що вам найкраще було б поступитися перед ним i не задиратися.

– Крiм цього, – додав я, – вiн нам усiм був вiрним товаришем. Хоч би якими були його недолiки, професор вiдвертий, прямий чоловiк i нiколи не став би патякати про своiх супутникiв щось лихе за iхнiми спинами.

– Добре сказано, мiй хлопчику! – закинув лорд Джон Рокстон. Потiм вiн привiтно всмiхнувся i поплескав по плечу професора Саммерлi.