Країна імли

Не звертаючи уваги на буркотливi заперечення професора, я купив таку ж кiлькiсть кисню, як i вiн, i незабаром поруч iз його балоном в автомобiль всадили ще один. Саммерлi запропонував поiхати разом на вокзал Вiкторiя.

Вiдтак я пiдiйшов до водiя мого кеба, щоб заплатити. Та вiн назвав цiну, що значно перевищувала тариф, i повiвся напрочуд зухвало. Коли я знову пiдiйшов до Саммерлi, той запекло сперечався з обома жевжиками, котрi поклали кисень до його автомобiля, при цьому його сива цапина борiдка сiпалася вiд хвилювання вгору й униз.

Один iз робiтникiв обiзвав його, здаеться, бовдуром, полинялим старим папугою, i це так розлютило водiя машини Саммерлi, що вiн зiскочив iз сiдала i вже намiрявся кинутися з п’ястуками на захист професора. Довелося докласти чималих зусиль, аби зупинити баталiю.

Усi цi дрiбнi iнциденти, як i наступнi, можуть здатися неiстотними, i тодi справдi не привернули моеi уваги. Однак, коли я тепер споглядаю назад, то бачу iхнiй зв’язок iз тiею подiею, про яку маю намiр розповiсти.

Водiй, як менi здавалося, був новаком або, можливо, хвилювання, викликане iнцидентом iз робiтниками, вiдiбрало йому контроль над собою. У будь-якому разi вiн вiв машину iз шаленою швидкiстю. Дорогою на вокзал ми двiчi мало не втрапили в аварiю з iншими автомобiлями, що мчали так само шалено та безладно, я ще пригадую, як скаржився своему супутниковi, що спритнiсть лондонських водiiв значно знизилася. Одного разу ми мало не врiзалися в натовп людей, котрi витрiщилися на бiйку на розi Мелл-парку.

Всi цi люди, котрi i без цього перебували в станi неймовiрного збудження, надзвичайно зворохобилися проти нашого невдахи-водiя, а один парубок, стрибнувши на пiднiжку, замахнувся на нас ломакою. Я його зiштовхнув, i ми були радi, коли залишили позад себе цю юрбу та щасливо вибралися з парку.

Усi цi епiзоди розхитали моi нерви, я роздратувався та й терпiння моiх супутникiв, здавалося, перебувае на межi внаслiдок цих iнцидентiв.

Однак ми знову звеселилися, коли на вокзалi побачили лорда Джона Рокстона, який крокував туди-сюди пероном.

На його довготелесiй фiгурi чудово сидiв свiтлого кольору мисливський костюм. Його виразне обличчя, з прекрасними, такими проникливими й при цьому веселими очима, засяяло радiстю, коли вiн побачив нас. Кучма його рудуватого волосся подекуди срiблилася, i зморшки на обличчi стали глибшими, але вiн усе ще залишався незмiнним, добрим товаришем давнiх часiв.

– Привiт, Herr Professor[1 - Пане професоре! (Нiм.