«Ґлорія Cкотт»

– Але чому ж вiн мовчить, якщо не винен?

– Можливо, образився, що ви пiдозрюете його в крадiжцi.

– Як тут не пiдозрювати, якщо я застав його з дiадемою в руках?

– Вiн узяв ii в руки, щоб поглянути. Повiрте, тату, вiн не винен. Будь ласка, припинiть цю справу. Як жахливо, що наш любий Артур у в’язницi!

– Я не припиню справи, поки берили не знайдуть. Ти настiльки прихильна до Артура, що забуваеш про жахливi наслiдки. Нi, Мерi, я не вiдступлюся, навпаки, запросив джентльмена з Лондона для якнайретельнiшого розслiдування.

– Це ви? – юнка обернулася до мене.

– Нi, це його приятель. Той джентльмен попросив, щоб ми залишили його самого. Вiн захотiв пройтися дорiжкою, що веде до стайнi.

– До стайнi? – Їi темнi брови здивовано пiднялися. – Що вiн хоче там знайти? А ось, вочевидь, i вiн сам. Сподiваюся, сер, що вам вдасться довести непричетнiсть мого кузена до цього злочину. Я переконана в цьому.

– Я повнiстю подiляю вашу думку, – вклонився Голмс, струшуючи на килимку снiг iз черевикiв.

 – Гадаю, я маю честь познайомитися з мiс Голдер? Дозволите задати вам кiлька запитань?

– Заради бога, сер! Якщо б тiльки моi вiдповiдi допомогли розплутати цю жахливу справу!

– Ви нiчого не чули сьогоднi вночi?

– Нiчого, поки до мене не долинув гучний голос дядька, тодi я спустилася вниз.

– Напередоднi ввечерi ви замикали вiкна та дверi. Мiцно iх зачинили?

– Звiсно.

– І вони були замкненi сьогоднi вранцi?

– Так.

– У вашоi камеристки е шанувальник. Вчора ввечерi ви казали дядьковi, що вона виходила до нього?

– Атож, вона подавала нам учора каву.

І могла почути, як дядько розповiдав про дiадему.

– Розумiю. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повiдомити своему шанувальнику, i вони разом задумали крадiжку.

– Ну, яка користь вiд всiх цих туманних припущень? – нетерпляче вигукнув мiстер Голдер. – Адже я сказав, що застав Артура з дiадемою в руках.

– Не треба поспiшати, мiстере Голдер. До цього ми ще повернемося. Тепер щодо вашоi служницi.

Мiс Голдер, вона увiйшла в будинок через кухню?

– Так. Я спустилася подивитися, чи замкненi дверi, i побачила Люсi на порозi. Помiтила в темрявi ii шанувальника також.

– Ви його знаете?

– Авжеж, вiн продае овочi, приносить iх нам. Його iм’я Френсiс Проспер.

– І вiн стояв трохи осторонь, не бiля самих дверей?

– Атож.

– І мае дерев’яну ногу?

Щось на кшталт переляку промайнуло у виразних чорних очах дiвчини.

– Ви чарiвник, – сказала вона.