Повернення Шерлока Голмса

Сильнiше затягнути мотузку на шиi нещасноi жертви. Цим усе й зiпсував. Ходiмо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.

Олдейкр сидiв у своiй вiтальнi, обабiч його крiсла стояли правоохоронцi.

– Шановнi джентльмени, це був усього лише жарт, – скиглив вiн благально, не зупиняючись. – Запевняю, сер, я сховався тiльки потiм, аби поглянути, як моi друзi реагуватимуть на мое зникнення. Ви ж чудово розумiете, я б нiколи не дозволив, щоб iз бiдним Мак-Фарлейном щось сталося.

– А це вже вирiшуватиме суд, – проголосив Лестрейд.

– Що стосуеться ваших кредиторiв – то вони, ймовiрно, зажадають конфiскацii банкiвського рахунку мiстера Корнелiуса, – додав Голмс.

Чоловiчок сiпнувся й злiсним поглядом вп’явся в Голмса.

– Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, – прошипiв вiн. – Колись я з вами ще порахуюся.

Голмс усмiхнувся.

– Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речi, що ви поклали в штабель разом iз старими штаньми? Здохлого собаку, кролiв чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликiв було досить.

Пригода з чоловiчками в танцi

Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидiв, зiгнувшись над скляною колбою, в якiй варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, i вiн здавався менi схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сiрим пiр’ям i чорним чубчиком.

– Отже, Ватсоне, – озвався вiн несподiвано, – ви не маете намiру вкладати своi заощадження в пiвденноафриканськi цiннi папери?

Я аж сiпнувся вiд подиву, бо ще не звик до надзвичайних здiбностей Голмса, i це раптове вторгнення в найпотаемнiшi моi думки було для мене незбагненне.

– Але звiдки, до бiса, ви про це дiзналися? – спитав я.

Сищик обернувся на крiслi, тримаючи в руцi запалену пробiрку, i його глибоко посадженi очi радiсно заблистiли.

– Зiзнайтеся, Ватсоне, що ви цiлком збитi з пантелику, – сказав вiн.

– Зiзнаюся.

– Менi варто було б змусити вас написати про це на аркушi паперу та пiдписатися.

– Чому?

– Бо через п’ять хвилин ви скажете, що все це дуже просто.

– Упевнений, що нiколи цього не скажу.

– Бачте, любий мiй Ватсоне… – детектив закрiпив пробiрку на штативi й узявся читати менi лекцiю з виглядом професора, котрий звертаеться до аудиторii.