Скандал у Богемії

Я не надто нагадую тобi хвацького капрала Годфрi Емсворда, улюбленця кавалерiйського ескадрону, чи не так?

Зовнiшнiсть Годфрi була справдi незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче бiлi латки, смужками. Чоло був неприродно бiле, а пiдборiддя темне, половина носа – бiла, iнша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнiшою. Вражений Додд здивовано та перелякано витрiщався на свого приятеля.

– Ось чому я не дуже радий вiдвiдинам, Джим-м-i, – похмуро зронив Годфрi.

– Моя спотворена зовнiшнiсть мае викликати огиду. Розумiю, що тебе це не стосуеться, Джим-м-i, друже, але все ж вiддаю перевагу самотi.

– Годфрi, я так боявся за тебе. Менi здавалося, що тобi загрожуе небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто мiсця собi не знаходив…

– Я дiзнався вiд Ральфа, що ти тут. Уявляеш, яка це була спокуса? Тому вирiшив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помiтив. Через це менi довелося щодуху втiкати у свiй сховок.

– Господи, Годфрi, але що це все означае?

– Ну, що ж, розповiм усе, що сталося.

Це почалося з того бою бiля Преторii, пiд час якого мене поранили.

– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.

– Трое наших хлопцiв – Симеон, Андерсен i я – вiдбилися вiд iнших i потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумiв якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомнiсть i не випав iз сiдла.

Коли я прийшов до пам’ятi, була вже нiч. Я почувався зовсiм знесиленим вiд втрати кровi.

До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаеш цю пронизливу до кiсток вогкiсть, нiтрохи не схожу на наш здоровий, приемний морозець?

Словом, у мене не попадав зуб на зуб, i я вiдчував, як останнi сили залишають мене. На мiй подив, я раптом побачив доволi великий будинок iз безлiччю вiкон. Я вiдчував, що моя едина надiя залишитися в живих – доповзти до цього рятiвного притулку. Спотикаючись i щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ганку, ступив у дверi, смутно побачив, як у туманi, велику кiмнату, заставлену лiжками, доповз до одного з них, що було порожне, i звалився у нетямi…

Вранцi я чи то прокинувся, чи то вийшов iз забуття.

Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, вiд якого здригаюся досi. Уяви собi велику, залиту сонцем кiмнату з бiлими стiнами та рiвними рядами однакових лiжок. Бiля мене стояла iстота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик iз величезною, як куля, i зовсiм голомозою головою.