Скандал у Богемії

З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальнi».

Я, звiсно, погодився, i юнак вийшов. Я почав питати пацiента про його хворобу та робив докладнi нотатки. Вiн не вирiзнявся розумом, i вiдповiдi його часто були нечiткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом вiн узагалi перестав вiдповiдати на моi запитання, i, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацiент сидить у крiслi дуже прямо, спокiйно, витрiщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадковоi недуги.

Спочатку я вiдчув жалiсть i страх. Але потiм, як не соромно менi зiзнатися, професiйний iнтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацiента, перевiрив нерухомiсть його м’язiв, обстежив рефлекси. Жодних вiдхилень вiд моiх колишнiх спостережень не було. У таких випадках я отримував хорошi результати шляхом iнгаляцii нiтриту амiлу, i зараз, здаеться, випала чудова нагода ще раз перевiрити ефективнiсть цих лiкiв. Пляшка з лiками була в моiй лабораторii на першому поверсi. Залишивши пацiента в крiслi, я вирушив за нею.

Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за п’ять. Уявiть собi мое здивування, коли я виявив, що кiмната порожня, а мого пацiента нiби й не було!

Насамперед я, звiсно, вибiг у приймальню. Та син пiшов також. Дверi в передпокiй були зачиненi, але не замкненi. Мiй слуга-хлопчик, котрий впускае пацiентiв, ще недосвiдчений i зовсiм не вирiзняеться спритнiстю. Вiн чекае внизу й бiжить нагору, щоб вiдпровадити пацiентiв до дверей, коли я дзвоню з кабiнету.

Вiн нiчого не чув, i все це залишалося для мене цiлковитою загадкою. Трохи згодом прийшов iз прогулянки й мiстер Блессiнгтон. Я йому нiчого не сказав, бо останнiм часом, правду кажучи, намагався спiлкуватися з ним якнайменше.

Нiколи не думав, що менi доведеться побачити росiянина та його сина ще раз, i тому можете уявити собi мое здивування, коли сьогоднi ввечерi вони обое прийшли до мого кабiнету в той самий час.

«Дуже прошу вибачити мене за вчорашнiй несподiваний вiдхiд, лiкарю», – сказав мiй пацiент.

«Зiзнаюся, я дуже здивувався», – зауважив я.

«Бачите, рiч у тiм, – пояснив вiн, – що коли я приходжу до тями пiсля нападiв, то майже нiчого не пам’ятаю, що зi мною було ранiше. Я прокинувся, як менi здалося, у незнайомiй кiмнатi та в подивi поквапився вийти на вулицю».

«А я, – додав син, – побачивши, що батько пiшов через приймальню, природно, подумав, що прийом закiнчився. І тiльки коли ми прийшли додому, я зрозумiв, що сталося».