Собака Баскервілів. Долина страху

Сер Чарльз був таким схвильованим i наляканим, що менi довелося пiти туди, де це створiння промайнуло, i поглянути, куди воно подiлося. Але там нiчого не було.

Ця подiя справила дуже важке враження на мого приятеля. Я залишався з ним весь той вечiр, i ось тодi, зважившись пояснити менi причину своеi тривоги, вiн i попросив мене взяти на збереження цей рукопис, iз яким я вважав за потрiбне ознайомити вас передусiм. Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що вiн набув певного значення в подальшiй трагедii, але тодi все це здалося менi справжнiсiнькою дурнею, що не виправдовуе хвилювання мого товариша.

Сер Чарльз, за моею порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й митi спокою, явно позначався на його здоров’i, хоча причини цього страху були, на мiй погляд, просто вигаданi. Я розраховував, що кiлька мiсяцiв мiського життя подiють на сера Чарльза освiжаюче i вiн повернеться назад новою людиною. Тiеi ж думки дотримувався i пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спiльного приятеля.

Тiеi останньоi митi й сталося це страшне нещастя.

Дворецький Беррiмор, котрий знайшов уночi тiло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкiнса. Я допiзна засидiвся за роботою i тому встиг у Баскервiль-хол хутко, щонайбiльше за годину. Всi факти, про якi згадувалося на слiдствi, я перевiрив i зiставив мiж собою. Я пройшов слiдами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те мiсце бiля хвiртки, де вiн, iмовiрно, зупинявся, звернув увагу, як змiнився характер його слiдiв, переконався, що, крiм них, на м’якiй гальцi виднiються лише слiди Беррiмора, i, нарештi, ретельно обстежив тiло, якого до мого приiзду нiхто не торкався.

Сер Чарльз лежав долiлиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, i судома так спотворила його обличчя, що я не вiдразу зумiв впiзнати труп. Фiзичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррiмор дав помилковi свiдчення на слiдствi. За його словами, на землi бiля тiла не було жодних слiдiв. Та вiн просто не помiтив iх, а я помiтив. На невеликiй вiдстанi вiд сера Чарльза виднiлися зовсiм свiжi та чiткi…

– Слiди?

– Слiди.

– Чоловiчi чи жiночi?

Доктор Мортiмер якось дивно зиркнув на нас i вiдповiв майже пошепки:

– Пане Голмс, це були вiдбитки лап величезного собаки!

Роздiл III

Загадка

Зiзнаюся, що при цих словах мороз пробiг у мене по шкiрi.