Собака Баскервілів. Долина страху

Не так легко вiдразу допетрати й одразу вирiшити, як бути далi. Менi б хотiлося побути годинку наодинцi та зважити все на дозвiллi. Знаете що, пане Голмс? Зараз пiв на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви i ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснiдати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовуе, Ватсоне?

– Цiлком.

– Тодi ми приiдемо. Викликати вам кеб?

– Нi, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями пiсля нашоi розмови.

– Я iз задоволенням приеднаюся до вас, – сказав його супутник.

– Отже, о другiй годинi ми побачимося. До скороi зустрiчi, бувайте здоровi.

Ми чули, як нашi вiдвiдувачi спустилися вниз сходами i зачинили за собою вхiднi дверi. Шерлок миттево перемiнився – вiд його млосностi не залишилося i слiду, вiн знову став людиною дii.

– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодноi секунди.

Знiмаючи на ходу халат, вiн швидко пiшов до себе i через двi-три хвилини повернувся вже в костюмi.

Ми збiгли вниз сходами на вулицю.

Доктор Мортiмер i Баскервiль ще виднiлися попереду, крокiв за двiстi вiд нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

– Наздогнати iх?

– У жодному разi, друже мiй! Якщо ви зi мною не нудьгуватимете, то я з вами i поготiв. Нашi друзi мають рацiю: пройтися такого ранку – одне задоволення.

Вiн додав кроку, i вiдстань мiж нами i нашими нещодавнiми вiдвiдувачами знiчев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберiгати цю дистанцiю, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потiм на Рiджент-стрит.

Бiля однiеi з крамниць сер Генрi та доктор Мортiмер зупинилися, розглядаючи вiтрину, i Голмс зупинився також. За мить вiн раптом задоволено гмикнув, i, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бiк вулицi, й у вiкнi якого виднiвся пасажир, повiльно рушив уперед.

– Ось його нам i треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледiти цього чоловiка.

Тiеi ж митi передi мною в бiчному вiкнi кеба майнула густа чорна борода, i чиiсь очi змiряли нас пронизливим поглядом.

Зараз же слiдом за цим прочинилося горiшне вiконечко, пасажир щось гукнув вiзнику, i кеб стрiмко полетiв по Рiджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вiльний екiпаж, але марно – таких не було. Тодi вiн кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

– Ах, дiдько! – блiдий вiд досади, ледве вимовив вiн, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен.