Собака Баскервілів. Долина страху

Вiн увесь занурився в споглядання полотен сучасних бельгiйських художникiв i за двi години, мабуть, жодного разу не згадав про дивну iсторiю, в яку обставини втягнули й нас. Всю дорогу вiд картинноi галереi до готелю «Нортумберленд» вiн теревенив тiльки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цiй царинi вирiзнялися крайньою примiтивнiстю.

– Сер Генрi Баскервiль чекае вас нагорi, – сказав нам черговий по вестибюлi. – Вiн просив одразу ж провести гостей до нього.

– Ви не дозволите менi переглянути списки ваших клiентiв? – спитав Голмс.

– Прошу, сер.

Пiсля прiзвища «Баскервiль» в книзi були ще два записи: «Теофiлiус Джонсон iз сiм’ею, з Ньюкасла» i «панi Олдмор iз покоiвкою, з Елтона».

– Чи не той це Джонсон, котрого я колись знав? – спитав Шерлок чергового. – Вiн адвокат, сивий i трохи накульгуе?

– Нi, сер, пан Джонсон – власник вугiльних копалень, ще не старий джентльмен, ваших рокiв.

– Ви впевненi, що вiн не адвокат?

– Упевнений, сер. Пан Джонсон наш частий гiсть, ми його знаемо не перший рiк.

– Справдi? Ну, не буду сперечатися. Панi Олдмор… Десь я чув це прiзвище. Даруйте за цiкавiсть, але iнодi бувае так, що шукаеш одного знайомого, а знаходиш iншого.

– Панi Олдмор жiнка слабкого здоров’я, сер. Їi чоловiк був колись мером Глостера. Вона зупиняеться тiльки у нас, коли приiжджае в мiсто.

– Красно дякую. Ймовiрно, я сплутав ii з iншою ледi… Цi запитання допомогли нам встановити один дуже важливий факт, Ватсоне, – продовжував Голмс тихо, поки ми пiдiймалися сходами.

 – Тепер нам ясно, що люди, котрi так цiкавляться нашим приятелем, зупинилися не тут. Отже, старанно спостерiгаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потрапляти йому на очi. А це свiдчить багато про що.

– Наприклад, про що?

– Ну, хоча б про те… Привiт! Друже, що трапилося?

Ми вийшли на горiшнiй майданчик i зiткнулися там iз сером Генрi Баскервiлем. Вiн вибiг на сходи весь розпашiлий вiд гнiву, тримаючи в руках старий, запорошений черевик.

У нього навiть язик заплiтався вiд лютi, i коли вiн нарештi повернув собi дар слова, то вiдразу збився на явний американський акцент, чого ми вранцi за ним не помiтили.

– За кого мене мають у цьому готелi – за бевзя, чи що? – кричав сер Генрi. – Я не дозволю над собою жартувати! Якщо цей бовдур не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також е почуття гумору, пане Голмс, але цього разу тутешнi жартiвники передали кутi меду.