Собака Баскервілів. Долина страху

Я недовiрливо реготнув, а Шерлок Голмс вiдкинувся на спинку тапчана i випустив у стелю маленькi колечка диму, якi плавно похитувалися в повiтрi.

– Що стосуеться останнього пункту, то його нереально перевiрити, – сказав я, – однак певну iнформацiю про вiк цього чоловiка i його кар’еру знайти можна.

Я зняв зi своеi маленькоi книжковоi полички медичний довiдник i знайшов потрiбне прiзвище. Там виявилося кiлька Мортимерiв, але я вiдразу ж вiдшукав нашого вiдвiдувача i прочитав уголос все, що його стосувалося:

«Мортiмер Джеймс, iз 1882 року член Королiвського хiрургiчного товариства.

Грiмпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рiк – куратор Черiнг-кроськоi лiкарнi. Нагороджений премiею Джексона з порiвняльноi патологii за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавiстичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологiчного товариства. Автор статей «Аномальнi явища атавiзму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуемо ми?» («Вiсник психологii», березень 1883). Сiльський лiкар парафiй Грiмпен, Торслi та Гай-Берроу».

– І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмiшкою зауважив Голмс, – зате вiн справдi сiльський лiкар, як ви доречно зазначили. А моi висновки правильнi. Що ж стосуеться означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такi: симпатичний, не марнославний i неуважний. Це вже я знаю з досвiду – тiльки симпатичнi люди отримують прощальнi подарунки, лише не марнославнi змiнюють лондонську практику на сiльську i тiльки неуважнi здатнi залишити свiй цiпок замiсть вiзитiвки, прочекавши бiльше години у вашiй вiтальнi.

– А собака?

– Був привчений носити цiпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав ii посерединi та мiцно стискав зубами, слiди яких видно дуже чiтко. Судячи з вiдстанi мiж мiтками, для тер’ера такi щелепи занадто широкi, а для мастифа – завузькi. Може, хiба… Боже милий! Ну, звiсно ж, кокер-спанiель!

Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кiмнатi, а потiм зупинився бiля вiконноi нiшi. В його останнiх словах прозвучала така тверда впевненiсть, що я зачудовано глипнув на нього:

– Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевненi?

– З тiеi простоi причини, що бачу собаку бiля наших дверей, а ось i дзвiнок ii господаря.

Не йдiть, Ватсоне, благаю. Ви ж iз ним колеги, тому ваша присутнiсть допоможе менi. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуете кроки на сходах, цi кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невiдомо.