Собака Баскервілів. Долина страху

По обидва ii боки здiймалися зеленi схили пасовищ, будиночки iз загостреними дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного залитого сонцем краю, темнiючи на горизонтi вечiрнього неба, вимальовувалася похмура лiнiя торф’яних болiт, що переривалася гострими шпилями зловiсних пагорбiв.

Наш транспорт звернув на бiчну дорогу, i ми почали пiдiйматися вгору глибокими колiями, прокладеними столiття тому мiж високими насипами, на яких росли м’ясистi хвощi та вологий мох. Вiдливала бронзою папороть i листя ожини виблискувало в променях призахiдного сонця.

Продовжуючи пiдйом, ми проiхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу рiчку, яка швидко мчала мiж сiрими валунами, бризкаючи на них пiною. І дорога, i рiчка вилися долиною, густо зарослою дубняком i соснами.

На кожному закрутi Баскервiль захоплено йойкав, iз цiкавiстю роззираючись довкола, i закидав нас незлiченними питаннями. На його погляд, все тут було прекрасно, але я не мiг позбутися суму, який навiювали на мене цi пасовища й узгiр’я, що явно вiдчували слiди осенi.

Жовте листя злiтало на землю i, пурхаючи, килимом встеляло стежки. Стукiт колiс нашого екiпажу поступово завмер, потонув у густому шарi гниючоi трави. «Сумнi дари кидае природа пiд ноги новому власнику Баскервiль-холу!» – подумав я.

– Погляньте! – раптом вигукнув доктор Мортiмер. – Що це?

Перед нами пiдiймалося круте узгiр’я, поросле вересом, – перший передвiсник близькостi торф’яних болiт. На вершечку цього узгiр’я, немов кiнна статуя на п’едесталi, чiтко вимальовувався вершник iз гвинтiвкою напоготовi.

Вiн спостерiгав за дорогою, якою ми iхали.

– Перкiнсе, що це означае? – поцiкавився лiкар.

Наш вiзник обернувся на козлах:

– З прiнстаунськоi в’язницi втiк арештант, сер. Ось уже третiй день, як його шукають. Виставили чатових на всiх дорогах, на всiх станцiях, та наразi все марно. Тутешнiй народ дуже цим невдоволений, сер.

– Чому? Адже того, хто наведе на слiд, чекають п’ять фунтiв.

– Та воно нiби так, сер, та тiльки на п’ять фунтiв надii мало, а ось що вiн горло тобi перерiже, це швидше. Така людина нi перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрiбний злодюжка.

– Хто ж вiн?

– Селден, котрий скоiв убивство у Ноттiнг-гiллi.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацiкавившись жорстокiстю, з якою було скоено вбивство, i печаттю безцiльного звiрства, що позначала всi дii цього нелюда.