Собака Баскервілів. Долина страху

Злочин був настiльки жахливий, що у суддiв зародився сумнiв у ясностi розуму Селдена, i тому смертну кару йому замiнили в’язницею.

Шарабан пiднявся на узгiр’я i перед нами розкинулися величезнi простори торф’яних болiт iз дольменами[8 - Дольмени – гробницi кам’яного вiку.] з уламкiв скель i кам’яними стовпами, що виднiлися на них подекуди. Холодний вiтер, що налетiв звiдти, пронизав нас до кiсток. Десь там, на сумнiй гладi цих болiт, диявол у людськiй подобi, наче дикий звiр, вiдлежувався в норi, плекаючи в серцi ненависть до людей, котрi вигнали його зi свого суспiльства.

Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таiлося в голiй пустелi, що стелилася перед нами, в уривчастому вiтрi й темнiючому небi. Навiть Баскервiль замовк i щiльнiше пiдiткнув на собi плаща.

Родючi мiсця залишилися позаду i нижче вiд нас. Ми озирнулися – променi сонця, що заходить, перетворювали стрiмкi струмочки в золотi стрiчечки, палали на пiднятiй плугом землi й густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинае червонувато-оливковi перевали з величезними валунами, ставала все запущенiшою та суворiшою.

Час вiд часу перед нами виростали обнесенi кам’яними огорожами котеджi, скупi обриси яких не були прикрашенi навiть плющем. А потiм перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немiчними дубами та соснами, покрученими та погнутими вiтрами, бурхливими тут споконвiкiв. Над деревами пiдiймалися двi високi вузькi башточки. Наш вiзник показав на них батогом.

– Баскервiль-хол, – пiдказав вiн.

Господар маетку пiднявся у вiзку на повний зрiст – щоки у нього розпашiлися, в очах спалахнув вогонь. Через кiлька хвилин ми пiд’iхали до вiзерункових чавунних ворiт iз двома вкритими мохом колонами, якi увiнчувалися головами вепрiв – гербом Баскервiлiв. Кам’яний будиночок воротаря був старий, iз оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закiнчена будова – перший плiд, народжений пiвденноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; iхнi гiлки замикалися похмурим склепiнням у нас над головою.

Стукiт колiс знову потонув у шереху листя. Баскервiль сiпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеi, наприкiнцi якоi виднiлися примарнi обриси будинку.

– Це сталося тут? – тихо спитав вiн.

– Нi, нi, в тисовiй алеi, вона з iншого боку.

Молодий спадкоемець кинув навколо себе похмурий погляд.

– Мене анiтрохи не дивуе, що, живучи тут, дядько весь час чекав якоiсь бiди, – сказав вiн.