Собака Баскервілів. Долина страху

Я озирнувся, сподiваючись побачити доктора Мортiмера, але, на мiй подив, за мною поспiшав якийсь невисокий худорлявий блондин рокiв тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пiсною фiзiею i вузьким довгим пiдборiддям. На ньому був сiрий костюм i солом’яний капелюх. Через плече в нього висiла бляшана ботанiчна скринька, а в руках вiн тримав зелений сачок на метеликiв.

– Даруйте менi мою смiливiсть, докторе Ватсон, – ще не вiддихавшись як слiд, озвався незнайомець. – Ми тут люди простi i не чекаемо офiцiйних репрезентацiй.

Ви, можливо, чули про мене вiд нашого спiльного приятеля, Мортiмера. Я Степлтон iз Меррiпiт-гаузу.

– Вас неважко впiзнати по скриньцi та сачку, – вклонився я, адже знав, що пан Степлтон – натуралiст. – Але як ви здогадалися, хто я?

– Я сидiв у Мортiмера, i вiн показав менi вас iз вiкна своеi приймальнi, коли ви проходили повз. Нам iз вами по дорозi, й я вирiшив наздогнати вас i назватися. Сподiваюся, сер Генрi не надто втомився пiсля довгоi мандрiвки?

– Нi, вiн добре почуваеться, дякую вам.

– Ми всi боялися, що пiсля сумноi смертi сера Чарльза новий баронет не захоче жити тут. Важко вимагати вiд заможного чоловiка, щоб вiн заживо поховав себе в такiй глушинi, бо ви ж розумiете, як багато буде означати його присутнiсть для всiеi нашоi округи. Сподiваюся, що ця iсторiя не вселила серу Генрi якогось забобонного страху?

– Нi, не думаю.

– Ви, природно, знаете легенду про жахливого собаку, який нiбито переслiдуе рiд Баскервiлiв.

– Авжеж.

– До чого ж тутешнi фермери i забобоннi! Просто вражае! Адже вони мало не всi готовi заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон промовляв iз усмiшкою, але я прочитав в його очах, що вiн ставиться до своiх слiв набагато серйознiше. – Легенда повнiстю оволодiла уявою сера Чарльза, вона й привела його до трагiчного кiнця.

– Яким чином?

– Коли у людини так сильно натягнутi нерви, поява будь-якого собаки може згубно позначитися на його хворому серцi.

Менi здаеться, що того вечора сер Чарльз справдi побачив щось подiбне в тисовiй алеi. Я дуже любив старого i, знаючи про його хвороби, так i чекав якоiсь напастi.

– Звiдки ви знали, що у нього хворе серце?

– Вiд мого товариша, Мортiмера.

– Отже, ви гадаете, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака i вiн помер зi страху?

– Може, ви володiете якоюсь iншою iнформацiею?

– Нi, я ще не встиг зробити якiсь висновки.