Собака Баскервілів. Долина страху

Пройшовши чотири милi по хорошiй дорозi вздовж болiт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому менi насамперед кинулися в очi двi солiднiших, нiж iншi, споруди – готель i будинок доктора Мортiмера. Начальник поштового вiддiлення, котрий виявився також i тутешнiм крамарем, запам’ятав нашу телеграму.

– Певна рiч, сер, – сказав вiн, – я доставив ii пану Беррiмору, як i було вказано.

– А хто ii вiдносив?

– Мiй синочок. Джеймсе, адже ти доставив телеграму в Баскервiль-хол, пану Беррiмору?

– Так, татку.

– І вручив йому особисто? – уточнив я.

– Нi, пан Беррiмор був десь на горищi, й я вiддав телеграму його дружинi, а вона обiцяла негайно ж передати йому.

– А самого пана Беррiмора ти бачив?

– Нi, сер, я ж кажу, що вiн був на горищi.

– Звiдки ж ти знаеш, де вiн був, якщо сам його не бачив?

– Ну, дружина ж мала б знати, де вiн, – роздратовано сказав поштар. – Адже телеграма доправлена? А якщо сталася якась помилка, нехай пан Беррiмор сам поскаржиться.

Продовжувати допит було б безглуздо, але менi стало ясно, що хитрий прийом Голмса нi до чого не призвiв i ми так i не дiзнаемося, iздив Беррiмор у Лондон чи нi. Припустiмо, що iздив. Припустiмо, що вiн – останнiй, хто бачив сера Чарльза в живих, перший вистежив його спадкоемця, як тiльки той приiхав до Англii. Що з цього випливае? Дiе Беррiмор за чиеюсь намовою, чи в нього е своi власнi пiдступнi плани? Який йому сенс переслiдувати Баскервiлiв? Я згадав дивне застереження, складене з газетних вирiзок.

Невже це справа рук Беррiмора? А може, його надiслав хтось iнший, хто намагаеться нашкодити йому? Єдине задовiльне пояснення дав всьому цьому сер Генрi, сказавши, що якщо Баскервiлiв вдасться вiдлякати вiд родового маетку, то подружжя Беррiморiв забезпечить собi безтурботне iснування до кiнця днiв своiх. Але хiба це якоюсь мiрою виправдовуе ту глибоку та тонку iнтригу, яка невидимим мереживом обплiтае молодого баронета? Голмс сам визнав, що серед усiх його сенсацiйних розслiдувань ця справа найзаплутанiша та найскладнiша.

Повертаючись безлюдною похмуроi дорогою, я молив Бога, щоб мiй приятель вивiльнився якнайшвидше i, приiхавши сюди, зняв iз мене таку важку вiдповiдальнiсть.

Моi роздуми були раптово обiрванi звуком швидких крокiв позаду. Чийсь голос гукнув мене на iм’я.