Спілка рудих

Ось жахливий випадок про червону п’явку, що викликае почуття вiдрази, а ось страшна смерть банкiра Кросбi. Того року сталася й трагедiя в Едлтонi та незвичайна знахiдка в старовинному курганi. Скандальна справа про спадщину Смiт-Мортiмера також вiдбулася тодi ж, як i вистеження та затримання Гарета, бульварного вбивцi, за що Голмс отримав вдячного листа вiд президента Францii та орден Почесного легiону. Всi цi випадки заслуговують уваги читачiв, але загалом менi здаеться, жоден iз них не е настiльки цiкавим, як випадок у Йокслi-Олд-плейс.

Маю на увазi не лише трагiчну смерть молодого Вiллоубi Смiта, але й наступнi подii, якi показали мотиви злочину пiд напрочуд незвичайним кутом.

Одного вечора наприкiнцi листопада (погода була огидна, справжня буря) ми сидiли разом iз Голмсом у нашiй вiтальнi на Бейкер-стрит. Я заглибився в найновiше дослiдження з хiрургii, а Шерлок намагався прочитати залишки первинного тексту на палiмпсестi[1 - Палiмпсест – пергамент, на якому стерли первiсний текст, а поверх нього написали новий.

] за допомогою потужноi лупи. Ми мовчали, оскiльки кожен iз нас був iз головою занурений у свою справу. Дощ люто перiщив у шибки, а вiтер iз завиванням пролiтав по Бейкер-стрит. Дивно, чи не так? Ми перебували в самому центрi мiста, i творiння рук людських оточували нас iз усiх бокiв на добрi десять миль, i водночас ми перебували в полонi стихii, для якоi весь Лондон – не бiльш, нiж горбочки крота в чистому полi. Я пiдiйшов до вiкна й задивився на порожню вулицю. То тут, то там дрiбнилися вогнi вуличних лiхтарiв у калюжах на брукiвцi та тротуарi. Самотнiй кеб виiхав iз Оксфорд-стрит, колеса його плюскали по калюжах.

– Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, – зауважив Голмс, вiдклавши лупу та згортаючи стародавнiй рукопис. – На сьогоднi годi. Вiд цiеi роботи дуже втомлюються очi. Наскiльки я змiг розiбрати, це всього лише монастирськi рахунки з другоi половини XV столiття. Стривайте! А це що означае? – останнi слова вiн промовив, коли крiзь виття вiтру ми почули тупiт копит, а потiм скрегiт колеса об край тротуару.

Мабуть, кеб, який я побачив через вiкно, зупинився бiля дверей нашого будинку.

– Що йому потрiбно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить iз кебу.

– Що йому потрiбно? Хоче бачити нас. А нам, мiй бiдний Ватсоне, доведеться одягати плащi, шалики, калошi й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб iде! Тодi ще е надiя.