Спогади про Шерлока Голмса

Голмс вийняв iз кишенi пiдкову, яка якраз пiдiйшла до вiдбитка.

– Ось що таке уява, – всмiхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якоi бракуе Грегорi. Ми уявили собi, що могло б статися, вирiшили перевiрити iдею, i вона пiдтвердилася. Ходiмо далi.

Ми пройшли дном яруги, що хлюпала пiд ногами i з чверть милi крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, i ми ще раз побачили слiди, потiм вони зникли та з’явилися лише через пiвмилi, зовсiм близько вiд Мейплтона. Першим iх побачив Голмс: вiн зупинився й трiумфально вказав на них рукою.

Поруч iз вiдбитками копит на землi виднiлися й слiди людини.

– Спочатку кiнь був сам! – вирвалося у мене.

– Еге ж, спочатку кiнь був сам. Стривайте! А це що таке?

Подвiйнi слiди людини та коня рiзко завернули в бiк Кiнгс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пiшли тими слiдами. Детектив не пiдiймав очей вiд землi, а я повернув голову праворуч i з подивом побачив, що цi ж слiди йшли й у зворотному напрямку.

– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привiв би нас туди, де ми стоiмо.

Ходiмо зворотним слiдом.

Нам не довелося йти довго. Слiди закiнчилися бiля забрукованоi дорiжки, що провадить до ворiт Мейплтона. Коли ми пiдiйшли до них, назустрiч нам вибiг конюх.

– Геть звiдси! – залементував вiн. – Нема чого вам тут робити.

– Дозвольте лише задати вам одне запитання, – попросив Голмс, встромляючи вказiвний i великий пальцi в кишеню жилетки.

 – Якщо я прийду завтра о п’ятiй годинi ранку побачити вашого господаря мiстера Сайлеса Брауна, це не буде занадто рано?

– Скажете таке, «рано», сер. Мiй господар пiдiймаеться вдосвiта. Та он i вiн сам, поспiлкуйтеся з ним. Нi-нi, сер, вiн прожене мене, якщо побачить, що я беру у вас грошi. Краще потiм.

Тiльки Шерлок Голмс опустив у кишеню пiвкрони, як iз хвiртки вибiг немолодий чоловiк, зухвалий на вигляд, iз батогом у руцi, i заверещав:

– Це що таке, Даусоне? Брешете, так? Маете справи, чи нi? А ви якого бiса приперлися?

– Щоб погомонiти з вами, любий мiй сер.

Усього десять хвилин, – найнiжнiшим голосом промовив Голмс.

– Не маю часу розмовляти з усiлякими пройдисвiтами! Тут не мiсце стороннiм! Забирайтеся геть, або я зараз же спущу на вас собаку.

Голмс нахилився до його вуха й щось прошепотiв. Мiстер Браун сiпнувся й почервонiв, як буряк.

– Брехня! – закричав вiн.