Його прощальний уклін

– Ах! Ви не знаете, який у неi гидкий характер, iнакше не дивувалися б. Я спробувала, коли переiхала до Кройдона, i ми жили разом донедавна. Лише два мiсяцi минуло, як ми роз’iхалися. Менi дуже прикро казати лихе про рiдну сестру, але Сара завжди пхае носа куди не слiд i вередуе.

– Ви кажете, що вона посварилася з вашими лiверпульськими родичами?

– Атож, а колись вони були найкращими друзями. Вона навiть оселилася там, аби бути поруч iз ними. А тепер не знае, як мiцнiше облаяти Джима Браунера. Останнi пiвроку, що жила тут, тiльки й розповiдала, що про його пиятику й огиднi звички.

Мабуть, вiн спiймав ii на якiйсь плiтцi та сказав iй кiлька теплих слiв, тодi все й почалося.

– Дякую, мiс Кашинг, – пiдвiвся Голмс i вклонився. – Ваша сестра Сара живе, здаеться, у Воллiнгтонi, на Нью-стрит? На все добре, менi дуже шкода, що довелося вас потурбувати в справi, до якоi, як ви кажете, не маете жодного стосунку.

Коли ми вийшли на вулицю, повз нас проiжджав кеб, i Шерлок його зупинив.

– Чи далеко звiдси до Воллiнгтона? – поцiкавився вiн.

– Десь близько милi, сер.

– Чудово. Сiдайте, Ватсоне. Треба кувати залiзо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язанi деякi повчальнi деталi. Гей, зупинiться бiля телеграфу, коли проiжджатимемо бiля нього.

Голмс вiдправив коротку телеграму й решту шляху сидiв у кебi, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися вiд сонця. Наш вiзник зупинився бiля будинку, схожого на той, який ми тiльки-но покинули.

Мiй супутник звелiв йому чекати, але як тiльки вiн узявся за дверний молоток, дверi раптово вiдчинилися, i на порозi з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим цилiндром у руцi.

– Мiс Кашинг удома? – спитав Голмс.

– Мiс Сара Кашинг серйозно хвора, – вiдповiв той. – З учорашнього дня в неi з’явилися симптоми важкоi недуги мозку. Як ii лiкар, я нiяк не можу взяти на себе вiдповiдальнiсть i пустити когось до неi. Раджу зайти днiв за десять.

Вiн одягнув рукавички, зачинив дверi та пiшов вулицею.

– Ну що ж, не можна, то й не можна, – бадьоро зауважив Голмс.

– Ймовiрно, вона б не змогла або й не захотiла б нам щось розповiдати.

– А менi зовсiм i не потрiбно, щоб вона менi щось казала. Я хотiв лише поглянути на неi. Втiм, менi здаеться, що й так маю все, що треба… Вiдвезiть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснiдати, а потiм поiдемо до нашого приятеля Лестрейда в полiцiйний вiддiлок.