Спілка рудих = Тhe Red-Headed League

У кухнi на вогнi посвистував казанок, i велика чорна кiшка лежала, згорнувшись клубком, у кошику; нiде не було й слiду тiеi жiнки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухнi до покою – порожньо. Тодi вибiг сходами нагору та переконався, що в двох кiмнатах там також нiкого немае. У всьому будинку не було нi душi! Меблi та картини були вульгарнi та грубi, за винятком однiеi-единоi кiмнати – тiеi, у вiкнi якоi я бачив це дивне обличчя. Тут було затишно та витончено, i моi пiдозри спалахнули лютим, зловiсним вогнем, коли я побачив, що там на камiнi стоiть свiтлина моеi дружини: всього три мiсяцi тому вона за моiм наполяганням знялася в повний зрiст, i це була та сама фотографiя! Я пробув у будинку досить довго, поки не переконався, що там i справдi нiкого немае.

Потiм пiшов, i менi було так важко на душi, як нiколи в життi. Дружина зустрiла мене в передпокоi, коли я повернувся додому, але я був такий ображений i сердитий, що не мiг iз нею розмовляти й промчав повз неi прямо до свого кабiнету.

Жiнка, однак, увiйшла вслiд за мною, не давши менi навiть часу зачинити дверi.

«Менi дуже шкода, що я порушила свою обiцянку, Джеку, – зазначила вона, – але якби ти знав усi обставини, ти, я впевнена, пробачив би менi».

«То розкажи менi все», – спонукав я.

«Не можу, Джеку, я не можу!» – вигукнула вона.

«Поки ти менi не скажеш, хто живе в котеджi й кому це ти подарувала свою свiтлину, мiж нами бiльше не може бути жодноi довiри», – вiдповiв я i, вiдсахнувшись вiд неi, пiшов iз дому. Це було вчора, мiстере Голмс, i з того часу я ii не бачив i не знаю бiльше нiчого про цю дивну справу.

Вперше мiж нами пролягла тiнь, i я настiльки вражений, що не знаю, як менi тепер краще вчинити. Раптом сьогоднi вранцi мене осiнило, що якщо i е на свiтi людина, котра може дати менi пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас i беззастережно вiддаюся в вашi руки. Якщо я щось виклав незрозумiло, будь ласка, питайте. Але тiльки скажiть скорiше, що менi робити, бо я бiльше не в змозi терпiти цю муку.

Ми з Голмсом iз неухильною увагою слухали цю незвичайну iсторiю, яку вiн нам розповiдав уривчасто, пригнiченим голосом, як промовляють у митi сильного хвилювання.

Мiй товариш якийсь час сидiв мовчки, пiдперши пiдборiддя рукою та повнiстю поринувши у своi думки.

– Скажiть, – спитав вiн нарештi, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вiкнi, було лицем людини?

– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.