Спілка рудих = Тhe Red-Headed League

Вона прийшла, наскiльки я змiг зрозумiти, без вашого вiдома, прагнучи вас обiкрасти.

Професор випустив iз рота хмару диму.

– Це, певна рiч, дуже цiкаво та повчально, – зауважив вiн, – але що далi? Якщо знаете кожен ii крок, то, либонь, можете сказати й те, куди вона потiм подiлася?

– Спробую. Отже, ваш секретар схопив ii, i вона заколола його, щоб врятуватися… Я схильний вважати цю трагедiю нещасним випадком, оскiльки переконаний, що ледi не мала намiру вчиняти цей жахливий злочин. Убивця не приходить неозброеним.

Жахнувшись тому, що наробила, вона заметушилася кiмнатою в пошуках виходу. На жаль, пiд час боротьби з юнаком втратила пенсне й тому, будучи дуже короткозорою, виявилася зовсiм безпорадною. Побiгла коридором, гадаючи, що це той самий, яким вона прийшла: адже на пiдлозi в обох лежать однаковi циновки. А коли збагнула, що потрапила не туди, i дорога до виходу вiдрiзана, було вже запiзно. Що було робити? Назад iти не могла. Залишатися в коридорi не можна. Отже, треба було йти вперед коридором. І вона пiшла. Пiднялася сходами, вiдчинила дверi й опинилася у вашiй кiмнатi.

Старий професор втупився в Голмса, його нижня щелепа вiдвисла, сумiш страху та подиву ясно читалася на його виразному обличчi. Потiм вiн опанував себе, стенув плечима й дещо театрально засмiявся.

– Це все дуже добре, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Але у вашiй чудовiй теорii е один маленький недолiк. Я весь час був у цiй кiмнатi й не виходив iз неi цiлий день.

– Я це знаю, професоре Корем.

– Хочете сказати, що, лежачи на лiжку, я мiг не помiтити, як сюди увiйшла жiнка?

– Я цього не казав. Ви помiтили, як вона увiйшла. Спiлкувалися з нею. Впiзнали ii. Допомогли iй врятуватися.

Професор знову неприродно реготнув. Вiн пiднявся з крiсла, очi його палали, мов жар.

– Ви з глузду з’iхали! – закричав вiн. – Ви марите! Я допомiг iй врятуватися? Ну, i де ж вона зараз?

– Он там, – вказав Голмс на високу книжкову шафу в кутку кiмнати.

Старий професор махнув руками, його похмуре обличчя страшенно спотворилося, i вiн упав у крiсло. Тiеi ж митi книжкова шафа, про яку казав Голмс, повернулася на петлях, i в кiмнату ступила крок жiнка.

– Маете рацiю, – вона говорила з дивним акцентом. – Маете слушнiсть. Адже я тут.

Вона вся була в пилюцi та павутиннi, яку зiбрала, мабуть, зi стiн свого притулку. Обличчя ii, яке нiколи не можна було б назвати гарним, тепер було в брудних патьоках.