Спілка рудих = Тhe Red-Headed League

Голмс правильно вгадав ii риси, крiм того, у неi було ще й довге пiдборiддя, яке видавало впертiсть. Через короткозорiсть i рiзкий перехiд вiд темряви до свiтла вона мружилася та клiпала очима, намагаючись розгледiти, хто ми такi. І все ж, незважаючи на те, що вона постала перед нами в настiльки невигiдному виглядi, в усiй зовнiшностi жiнки можна було помiтити шляхетство, вперте пiдборiддя та гордо пiднята голова виказували смiливiсть, вселяли повагу та навiть захоплення. Стенлi Гопкiнс торкнувся ii руки й оголосив, що вона заарештована, але та вiдвела його руку м’яко, але з гiднiстю, якiй не можна було не скоритися.

Старий професор розлiгся у фотелi, обличчя його сiпалося, i вiн витрiщився на неi очима загнаного звiра.

– Авжеж, сер, я заарештована, – погодилася ледi. – Я чула всю розмову й зрозумiла, що ви знаете правду. Зiзнаюся в усьому. Атож, я убила цього юнака. Але ви мали рацiю, сказавши, що це нещасний випадок. Я навiть не знала, що тримаю в руках нiж, бо у вiдчаi вхопила перше, що трапилося пiд руку, i вдарила його, щоб вiдпустив мене.

Я кажу правду.

– Мадам, – звернувся Голмс, – нiскiлечки не сумнiваюся, що це правда. Можливо, вам краще сiсти: менi здаеться, вам зле.

Мертвотна блiдiсть залила ii обличчя, i ця блiдiсть була ще жахливiшою вiд темних патьокiв бруду. Жiнка сiла на край лiжка.

– Маю небагато часу, – продовжила вона, – але я хотiла б викласти всю правду. Я дружина цього чоловiка.

Вiн не англiець, а росiянин. Та я не назву його iменi.

Старий професор вперше ворухнувся.

– Бiйся Бога, Анно! – закричав вiн. – Бiйся Бога!

Вона поглянула на нього з неабияким презирством.

– Навiщо ти так чiпляешся за свое знехтуване життя, Сергiю? – сказала вона. – Ти заподiяв прикрощiв багатьом i нiкому не зробив нiчого доброго, навiть собi. Але не бiйся, я не обiрву гнилу нитку твого життя до належного термiну. Я взяла достатньо грiхiв на свою совiсть iз того часу, як переступила порiг цього клятого будинку.

Але мушу продовжити свою розповiдь, бо буде пiзно. Авжеж, джентльмени, я дружина цього чоловiка. Йому було п’ятдесят, а я була дурним двадцятирiчним дiвчиськом, коли ми одружилися. Це було в Росii, в унiверситетi, не називатиму вам його.

– Бiйся Бога, Анно, – знову пробурмотiв старий професор.

– Ми були революцiонерами, нiгiлiстами, ви ж знаете. Вiн, я та багато iнших.