Загублений світ

Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ятнадцять шилiнгiв. Дорого, але нiчого не вдiеш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слiдами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.

Професор знову почав свiй украй неприемний для мене наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танцiв.

Я мiг би стрiмголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крiм цього, справедливий гнiв уже став розпалюватися у моiй душi. Досi моя поведiнка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловiка вiдразу повернули менi вiдчуття власноi гiдностi.

– Руки геть, сер! Я цього не терпiтиму!

– Якi ми нiжнi! – його чорнi вуса стирчали догори, мiж розсуненими злiсною усмiшкою губами блиснули слiпучо-бiлi iкла. – То ви цього не будете терпiти?

– Не клейте iз себе дурня, професоре! – вигукнув я. – На що ви розраховуете? Я важу бiльше двохсот фунтiв. Я мiцний, як залiзо, i щосуботи граю в регбi в iрландськiй збiрнiй.

Вам зi мною не…

Але цiеi митi вiн кинувся на мене. На щастя, я вже встиг вiдчинити дверi, iнакше вiд них залишилися б самi трiски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крiсло. Професорська борода закупорила менi весь рот, ми стискали один одного в обiймах, нашi тiла тiсно переплелися, а нiжки цього клятого крiсла так i вертiлися над нами. Пильний Остiн вiдчинив навстiж вхiднi дверi. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подiбне в мюзик-холi, але, мабуть, цей атракцiон вимагае певноi практики, iнакше без калiцтва не обiйтися.

Вдарившись об останню сходинку, крiсло розсипалося на друзки, а ми, вже порiзно, опинилися у водостiчнiй канавi. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.

– Отримали? – крикнув вiн, ледве переводячи дух.

– Хулiган! – вiдповiв я i насилу пiднявся iз землi.

Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища.

Поруч iз нами вирiс полiсмен iз нотатником у руках.

– Що це означае? Як вам не соромно! – сказав вiн.

Це були найприемнiшi слова, якi менi довелося почути в Енмор-парку.

– Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – пояснiть, що це означае.

– Вiн сам на мене напав, – сказав я.

– Ви справдi першим напали? – перепитав полiцiянт.

Професор тiльки засопiв у вiдповiдь.