Загублений світ

– Про вибiр не може бути й мови, – пiдтвердив учений.

– Тодi обiцяю мовчати.

– Обiцяете?

– Слово честi.

Вiн змiряв мене нахабним i недовiрливим поглядом.

– А звiдки я знаю, якi вашi поняття про честь?

– Ну, знаете, сер, – сердито вiдмахнувся я, – ви занадто багато собi дозволяете! Менi ще не доводилося вислуховувати такi образи!

Мiй вибух не лише не вивiв його iз себе, а навiть зацiкавив.

– Короткоголовий тип, – пробурмотiв вiн. – Брахiцефал[4 - Брахiцефал – короткоголовий або круглоголовий.

], сiрi очi, темне волосся, певнi риси негроiдiв… Ви, ймовiрно, кельт?

– Я iрландець, сер.

– Чистокровний?

– Атож, сер.

– Тодi все зрозумiло. Так от, ви дали менi слово тримати в таемницi ту iнформацiю, яку я вам повiдомлю. Цi данi будуть, звiсно, дуже скупi. Але певними цiкавими деталями я з вами подiлюся. Ви, мабуть, знаете, що два роки тому я здiйснив мандрiвку Пiвденною Америкою – подорож, яка увiйде в золотий фонд свiтовоi науки. Їi метою було перевiрити деякi висновки Воллеса та Бейтса, а це можна було зробити лише на мiсцi, в тих же умовах, в яких вони проводили своi спостереження.

Якщо б результати моеi подорожi лише цим i обмежилися, все одно вони були б гiднi всiлякоi уваги, але тут вiдбулася одна непередбачена обставина, яка змусила мене спрямувати своi дослiдження по зовсiм iншому шляху.

Ви, можливо, чули (втiм, хтозна: в наше столiття невiгластва нiчому не дивуешся), що деякi мiсця, по яких протiкае рiчка Амазонка, дослiдженi в повному обсязi i що в неi впадае безлiч приток, досi не позначених на мат.

Ось я i поставив собi завдання вiдвiдати цi маловiдомi мiсця й обстежити тамтешню фауну, i це дало менi в руки стiльки матерiалу, що його вистачить на кiлька роздiлiв тiеi величезноi, монументальноi працi iз зоологii, яка слугуватиме виправданням усього мого життя. Закiнчивши експедицiю, я повертався додому, i на зворотному шляху менi довелося заночувати в маленькому iндiанському селищi, неподалiк вiд того мiсця, де в Амазонку впадае одна з ii приток. Про назву та географiчне розташування цiеi притоки промовчу.

У селищi жили iндiанцi племенi кукама – мирний народ, який, на жаль, вироджуеться, а iхнiй розумовий рiвень навряд чи пiдiймаеться над рiвнем пересiчного лондонця. Я вилiкував кiлькох тамтешнiх жителiв ще першого свого приiзду, коли пiдiймався вгору рiчкою, i загалом справив на iндiанцiв сильне враження, тому не дивно, що мене там чекали.