Загублений світ

Я перегорнув i не мiг стримати вигуку подиву. З наступноi сторiнки альбому на мене глипнуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути лише в видiннях курця опiуму або в гарячковому мареннi хворого. Голову почвара мала пташину, тiло – як у непомiрно роздутоi ящiрки, хвiст, що волочиться по землi, наiжачився гострими голками, а вигнута спина була обсаджена високими колючками, схожими на пiвнячi гребiнцi. Перед цiею iстотою стояв маленький чоловiчок, майже карлик.

– А що на це скажете? – вигукнув професор, iз переможним виглядом потираючи руки.

– Це щось жахливе, якийсь гротеск.

– А що змусило художника зобразити такого звiра?

– Не iнакше, як солiдна порцiя джину.

– Кращого пояснення не можете вигадати?

– Гаразд, сер, а як ви самi це пояснюете?

– Дуже просто: така тварина iснуе. Цiлком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.

– Без сумнiву, безумовно, – висловився я з тiеi догiдливiстю, на яку зазвичай не скупляться в розмовi з недоумками.

– Правда, мене трохи бентежить ця крихiтна людська постать. Якщо б тут був намальований iндiанець, можна було б подумати, що в Америцi iснуе якесь плем’я пiгмеiв, але це европеець, на ньому ж корковий шолом.

Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.

– Ви збагачуете мене досвiдом! – вигукнув вiн. – Межi людськоi тупостi набагато ширшi, нiж я гадав! У вас розумовий застiй! Вражаюче!

Цей вибух був такий безглуздий, що навiть мене не розсердив.

Та й чи варто було надаремно трiпати собi нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловiка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмiшкою.

– Мене вразили розмiри цього пiгмея, – сказав я.

– Та ви подивiться! – крикнув професор, нахиляючись до мене i тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось вiн i рослина позаду тварини? Ви, ймовiрно, вважаете ii кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так? Нi, пане, це американська пальма, названа «слоновою кiсткою», а вона сягае п’ятдесяти-шiст-десяти футiв у висоту.

Невже ви не тямите, що людська постать намальована тут недарма? Художник не змiг би залишитися живим, зустрiвшись вiч-на-вiч iз таким звiром, тут уже не до малювання. Вiн зобразив самого себе лише для того, щоб дати поняття про масштаби. Зросту вiн був… ну, скажiмо, п’ять футiв i ще трохи. Дерево, як i слiд було очiкувати, в десять разiв вище.

– Святе небо! – вигукнув я.