Загублений світ

Але ж коли ви входили до зали, iмовiрно, у ваших думках нiчого такого не було?

– Менi таке навiть не примарилося б.

– Саме так. Менi також не примарилося б. А тепер ми з вами загрузли в цiй iсторii по самiсiнькi вуха. Я всього три тижнi тому повернувся з Уганди, встиг орендувати котедж у Шотландii, угiддя й усiляке iнше. Отакоi! Вашi плани, мабуть, також зруйнованi?

– Та нi, таке вже маю ремесло: адже я журналiст, працюю в «Дейлi газетт».

– Так, звiсно. Ви ж казали про це. До речi, тут е одна справа… Ви не вiдмовитесь допомогти?

– Із задоволенням.

– Але справа ризикована… Як ви на це?

– А в чому ризик?

– Я заведу вас до Беллiнгера, ось у чому ризик. Ви про нього чули?

– Нi.

– Та що ви, юначе, на якому свiтi живете? Сер Джон Беллiнгер – наш найкращий жокей. На рiвнiй дорiжцi я ще можу з ним позмагатися, але в перегонах з перешкодами вiн мене вiдразу ж заткне за пояс. Так от, нi для кого не таемниця, що як тiльки у Беллiнгера закiнчуеться тренування, вiн починае пиячити.

Це вiн називае «вирiвнювати лiнiю». У вiвторок вiн допився до бiлоi гарячки i з того часу бешкетуе. Його кiмната якраз над моею. Лiкарi кажуть: якщо бiдолаху не погодувати хоча б насилу, то йому гаплик. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо вiн лежить у лiжку iз зарядженим револьвером i погрожуе всадити всi шiсть куль у першого, хто до нього припреться. Маю сказати, що Джон загалом нелюб’язний i до того ж стрiляе без хиб, але ж не можна допустити, щоб жокей, котрий виграв Великий нацiональний приз, загинув такою безславною смертю! Як ви щодо такого?

– А що ви вирiшили зробити? – спитав я.

– Найкраще навалитися на нього вдвох. Можливо, вiн зараз спить. У найгiршому випадку одного з нас поранять, зате iнший встигне з ним упоратися. Якби нам вдалося зв’язати йому руки капою з тапчана, а пiсля цього хутко викликати телефоном лiкаря зi шлунковим зондом, вiн би дуже розкiшно повечеряв.

Коли на людину раптом нi сiло нi впало звалюеться таке завдання, радiти тут причин немае. Я не вважаю себе дуже вже великим смiливцем. Все нове та незвiдане малюеться менi заздалегiдь набагато страшнiшим, нiж вiдбуваеться насправдi. Така вже властивiсть суто iрландськоi палкоi уяви. З iншого боку, мене завжди лякала думка, як би не накликати на себе ганебного звинувачення в боягузтвi, бо менi змалку втовкмачували жах перед ним.