Загублений світ

Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потiм принiс мапу Пiвденноi Америки та розклав ii на столi.

– Челленджер каже правду, чистiсiньку правду, – серйозно зазначив вiн. – І я, зауважте, стверджую це не навмання. Пiвденна Америка – мiй улюблений континент, й якщо, скажiмо, проiхати ii наскрiзь, вiд Дар’енськоi затоки до Вогняноi Землi, то нiчого величнiшого та пишнiшого не знайти на всiй земнiй кулi. Цю краiну мало знають, а яке ii чекае майбутне, нiхто навiть не здогадуеться. Я об’iздив Пiвденну Америку уздовж i поперек, в перiоди посухи побував у таких мiсцях, де вiдбув вiйну з продавцями рабiв, про яку вам уже розповiдав.

І менi справдi доводилося чути там легенди на подiбнi теми. Це всього лише iндiанськi перекази, але за ними, безумовно, щось криеться. Чим ближче пiзнаеш Пiвденну Америку, друже мiй, тим бiльше починаеш вiрити, що в цiй краiнi все можливе, все що завгодно! Люди пересуваються там вузькими долинами рiчок, а за цими долинами починаеться повна невiдомiсть. Ось тут, на плоскогiр’i Мато-Гроссо, – вiн вказав сигарою мiсце на мапi, – або в цьому закутку, де сходяться кордони трьох держав, мене нiщо не здивуе. Як сказав сьогоднi Челленджер, Амазонка зрошуе площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, порослих тропiчним лiсом, – площа, що майже дорiвнюе всiй Європi. Не по-кидаючи бразильських джунглiв, ми з вами могли б перебувати один вiд одного на вiдстанi, яка вiддiляе Шотландiю вiд Константинополя. Людина лише де-не-де спроможна продертися крiзь цю гущавину та протоптати в нiй стежки. А що бувае в перiоди дощiв? Рiвень води в Амазонцi пiдiймаеться щонайменше на сорок футiв i перетворюе все навколо у непролазне багно. Саме в такiй краiнi i варто чекати всiляких див i таемниць. Чому б нам iх не розгадати? А до всього iншого, – дивне обличчя лорда Рокстона осяяла задоволена посмiшка, – там на кожному кроцi доведеться ризикувати життям, а менi як спортсмену нiчого iншого й не треба. Я наче старий м’яч для гольфа – бiла фарба з мене давно злущилася, тому тепер життя може вертiти мною як схоче: подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, надае нашому iснуванню особливоi гостроти. Тiльки тодi й варто жити. Ми надто вже розпещенi й дуже звикли до впорядкованостi. Нi, дайте менi гвинтiвку до рук, безмежний простiр i неосяжну широчiнь горизонту, й я подамся на пошуки того, що заслуговуе на пошук.