Вампір із Сассексу (збірник)

– Але хлопчик… Йому, здаеться, п’ятнадцять рокiв? Імовiрно, вiн розумово дуже розвинений, хоча тiло його й покалiчене. Як вiн пояснюе ii витiвки?

– Нiяк. Каже, що не давав iй жодного приводу.

– А ранiше вони були друзями?

– Нi. Вони нiколи не любили один одного.

– Кажете, вiн дуже прив’язаний до вас?

– Немае в свiтi iншого такого ж вiдданого сина. Мое життя – його життя…

Голмс знову зазначив щось у своему нотатнику. Якийсь час вiн мовчав у задумi.

– Без сумнiву, ви до другого вашого шлюбу були неабиякими друзями з вашим сином.

Ви були дуже близькi, еге ж?

– Дуже!

– І лагiдний хлопчик, iмовiрно, гаряче шанував пам’ять про свою матiр?

– Ще б пак!

– Дуже, дуже цiкавий характер. А ось iще один цiкавий для мене момент: дивнi витiвки ледi щодо свого малюка та до вашого сина вiдбувалися одночасно?

– У першому випадку – так. Вона наче знавiснiла й зiрвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек.

Мiсiс Мезон нi на що не скаржилася.

– Це, звiсно, ускладнюе справу…

– Я не зовсiм розумiю вас, мiстере Голмс!

– Можливо. Просто створюю попередню теорiю та чекаю, поки час дасть менi в руки новi факти. Це кепська звичка, мiстере Фергюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повiдомив вам перебiльшену оцiнку моiх наукових методiв. Поки що скажу лише, що ваша справа не здаеться менi нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.

* * *

Був сiрий туманний листопадовий вечiр, коли ми, залишивши своi речi в мiстечку, пiдходили до старовинноi iзольованоi ферми, в якiй жив Фергюсон.

Сам господар чекав нас у великiй центральнiй залi. У стародавньому камiнi палав вогонь… На стiнах висiла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.

– Ого, – сказав вiн, – а це що таке?

У корзинi в кутку лежав собака. Вiн повiльно встав i пiдiйшов до свого господаря. Тварина ступала з важкiстю. Їi заднi лапи рухалися якось дивно, а хвiст був опущений униз.

Вона лизнула руку мiстера Фергюсона.

– Що ж це таке, мiстере Фергюсон?

– Собака!

– А що з ним?

– Це загадка навiть для ветеринара. Щось на кшталт паралiчу… Якийсь дивний менiнгiт, пояснив лiкар.

Темнi очi собаки зупинилися на нас. Вiн, безумовно, розумiв, що розмова – про нього.

– І це сталося раптово?

– За одну нiч!

– Давно?

– Десь мiсяцiв чотири тому.

– Дуже цiкаво.