Вельможний клієнт

Але погляньте, – Беркер вiдсунув фiранку: вiкно виявилося вiдчиненим навстiж. – І ось iще! – Вiн показав на криваву пляму на пiдвiконнi, схожу на слiд чобота. – Хтось ставав сюди, коли вилазив.

– Гадаете, вiн пробрався через рiв?

– Інакше нiяк не можна.

– Отже, якщо ви опинилися в кiмнатi за пiвхвилини пiсля вбивства, то вiн мав би в цей час перебувати у водi.

– Я в цьому впевнений. На жаль, я не здогадався вiдразу ж пiдбiгти до вiкна. Його прикривала фiранка, i менi не спало на думку пiдняти ii. Потiм я почув кроки мiсiс Дуглас i не мiг допустити, щоб вона увiйшла сюди та побачила увесь цей жах.

– Припустiмо, – зауважив сержант, – що зловмисник утiк через рiв. Як вiн зумiв потрапити в будинок, якщо мiст був пiднятий?

– На це запитання, – вiдказав Беркер, – я не маю вiдповiдi.

– О котрiй годинi мiст пiдняли?

– Близько шостоi, – повiдомив дворецький.

– А я чув, – зауважив полiсмен, – що його зазвичай пiдiймають одразу ж пiсля заходу сонця Цiеi пори року, однак, темнiе радше о пiв на п’яту, нiж о шостiй.

– У мiстера Дугласа були гостi до чаю, – пояснив Емс. – І я не мiг пiдняти мiст до того, як вони пiшли.

– Отже, вбивця прийшов iззовнi й мав би перейти мiст до шостоi години та сидiти в засiдцi доти, доки мiстер Дуглас пiсля одинадцятоi не увiйшов до свого покою. Потiм, утiкаючи через вiкно, вбивця покинув рушницю. Я так гадаю… Зрозумiло, слiдство все з’ясуе.

Несподiвано сержант пiдняв картку, що лежала бiля мерця на пiдлозi. На нiй були видряпанi iнiцiали «Д. В.», а пiд ними число: 341.

– А це що таке?

Беркер iз цiкавiстю поглянув на картку.

– Я цього ранiше не помiтив, – спохмурнiв вiн. – Ймовiрно, убивця пiдкинув.

– «Д. В. 341». Нiчого не розумiю, – сержант крутив картку в руках. – Що означае «Д. В.»? Чиiсь iнiцiали? Що ви там iще знайшли, лiкарю?

Знахiдкою виявився важкий молоток, що лежав на килимi перед камiном. Беркер указав рукою на скриньку цвяхiв, що стояла на мармуровiй дошцi камiна.

– Мiстер Дуглас учора перевiшував картини, – пояснив вiн.

– Краще покладiть молоток назад на килим, звiдки взяли, – наказав сержант лiкаревi, чухаючи в роздумах потилицю. – Ого! – схвильовано скрикнув вiн, вiдсмикуючи фiранку з iншого боку. – О котрiй годинi спустили портьери?

– Коли засвiтили лампи, – вiдповiв дворецький, – одразу пiсля четвертоi.

– Тут хтось вичiкував, – сержант показав на слiди вiд брудних чобiт у кутку.