ЧОРТІВ ПОСОХ

Де можна було грати в лапту, ловити хрущiв, садити в сiрниковi коробки, i, награвшись, вiдчуваючи iхню долю, випускати над багаттям. А потiм, роздягнувшись до сорочки, можна було бiгати босонiж наввипередки до самого Семенiвського паркану пiд обривом i назад. А за парканом Семенова вже набрякали бруньки яблунь i вишень. За словами хлопцiв постарше, яблук Семенова не було за смаком рiвних в усьому селищi. Їм поступалися навiть сортовi яблука зi шкiльного саду.

Але весна вже вдарила по чорно-бiлих клавiшах снiгу i проталин, щоб виконати свiй концерт.

Боязко задзюрчало струмки, засвистiли шпаки у супроводi барабанного бою дятлов в сосновому бору, далеке бурчання тракторiв, трелюющих важкi колоди до сплаву i, нарештi, оглушливий рев водоспаду через греблю бiля млина розбурхували в наших душах високi i чистi мотиви.

І ми з Федькой в черговий раз добiгши до паркана i, навiть не змовляючись, орудуючи палицями i тими ж вiдiрваними штахетниками семенiвського паркану, зробили дiри в декiлькох мiсцях i втекли.

До повернення Семенова з риболовлi, прогинаеться пiд вагою улову i величезного Сака, ватага поселковских кiз вже встигла поласувати корою яблунь i молодими пагонами.

То нам здалося замало, що ми накоiли, то захотiлося помилуватися плодами нашоi працi, ми, знову озброiвшись палицями, пiшли до паркану Семенова. І тiльки вiдiрвали за штакетнику, як звiдкись вискочив чекав нас Семенов з колом. Ми з вереском кинулися назад.

Не запутайся Семенов в своiх величезних болотних чоботях в дротi – дiсталося б нам на горiхи.

А потiм ми довго спостерiгали за чорною тiнню Семенова в щiлину з нашого сiнника, поки вiн не пiшов. Але ввечерi, коли прийшли батьки, Семенiха побувала в нашому будинку i будинку Караваевих.

Федьку висiкли в той же день. Але мое виховання вiдклали назавтра по причинi вiдсутностi тата. Вiн був на чергуваннi на кiнному дворi.

– Ти чому чужий паркан ламав? Що, свого не вистачае, – суворо спитав мене батько на наступний день, намотуючи на руку широкий солдатський ремiнь.

– А нехай оленiв не рiже. Ми ще його Ваську отметелим, нехай тiльки вийде.

– Я тi отметелю! Так отметелю, що е будеш стоячи! Але бити все-таки не став. І потiм я чув, як вiн казав мамi:

– Що не кажи, пацан-то прав. Якщо по правдi, я його теж недолюблюю. Кiлька разiв йому вiдмовляв пiдводу, коли вiн просив пiдвезти то дров, то сiно.