ЧОРТІВ ПОСОХ

… Але тут клацнуло, i я постав перед Крилатим.

Глава друга. Мить другий

– Вiд однiеi людини нiчого не залежить, – сказав я, з побоюванням поглянув у бiк Крилатого.

– Ще й як! – сказав вiн, розкурюючи трубку i, випускаючи дим з-пiд пишних вусiв, клацнув пальцем.

…І ось я вже в горах щиплю траву. Кругом така краса, що хочеться кричати. І я кричу, але вiдлуння висловлюеться диким iржанням. Повiтря, просочений ароматами спекотного лiта, розбурхуе в пам'ятi приемнi почуття: хочеться полежати i покататися на зеленiй травi.

Але тут пiдходить до мене якийсь бородатий мужик в папасi i бурке, закидае рушницю за спину, ловить мене за узду, сiдае на мене верхи i зi свистом б'е нагайкою.

«Ну, Крилатий, зовсiм знахабнiв, – подумав я, з мiсця, беручи в галоп, – Не вистачало менi бути ще й конем i возити на спинi якогось абрека»! Летимо во весь опор по гiрських стежках. На поворотах краем ока наголошую, що за нами скаче ще один вершник i теж з рушницею i кинджалом на поясi. Але тут за поворотом з'являеться вiзок з добре одягненими i веселими людьми.

Вiдчуваючи, як вiн присаджуе мене, я подумав, що вiн буде питати дорогу, але вiн як жахне з рушницi, я навiть оглух.

– А ну, – каже вiн крiзь зуби. – Давайте сюди дэнги i золото. Не, секiр башка!

Тi вiддали все цiнне. Обличчя у них чомусь одразу посмутнiли. Одна з жiнок навiть заплакала. Далi вони поiхали своею дорогою, а ми – свого.

– Ну що, Кобо-батонi, коли дiлити будемо? – запитуе його спiльник, пiд'iхавши ближче.

– Подiлимо, не бiйся.

І скачемо далi. Але тут нам назустрiч – солдати, i теж з рушницями.

– А ну, стiй! – вони командують. – Хто такi?

– Проiжджi ми. Заблукали, – кажуть абреки, а самi розгортаються. —

Та це ж тi самi, якi грабують на дорогах. І за описами пiдходять. А ну, стiй! – кричить один з них, мабуть, старший. І знову б'ють мене нагайкою по боках, i так боляче! Беру з мiсця в кар'ер i мчу швидше вiтру. Ззаду чути пострiли i свист куль. Мiй господар теж вiдповiдае поодинокими пострiлами з нагана.

Подiльник його давно вiдстав, мабуть, в нього потрапили. Мчимо щодуху, але тут попереду прiрва i я, розпалений гонитвою, стрибаю через неi. Але ущелина виявилася ширше, нiж я думав, i заднi копита провалилися. І господар мiй, не втримавшись в сiдлi, падае назад i заплутуеться в стременi. Тут я збираю всi своi сили i витягую себе разом з моiм вершником з прiрви. Запахло сiрководнем…

– Краще б ти звалився в прiрву разом з ним, – каже Крилатий з грузинським акцентом.