ЧОРТІВ ПОСОХ

Вперед витягнулася волохата, з засохлими слiдами кровi, пазуриста рука, холоднi очi почали рухатися в пошуках чогось, потiм буравящий погляд уперся на мене, i хрипкий голос потряс небеса: «Це вiн винен. Вiн нiчого не зробив!

«І чого це я не зробив»? – подумав я, вiдчуваючи спинним мозком арктичний холод.

Тут лiжко з гуркотом раздвинулась, i я полетiв вниз.

«Що за жарти», – подумав я, пролiтаючи повз мiшкiв з картоплею, вiлков бiлокачанноi капусти i банок з варенням в пiдпiллi. З часу я вже повинен був припинити падiння, вдарившись об грунт, але я летiв далi i бачив, як все сильнiше i сильнiше трепыхались краю обiрваних простирадлом в прорiзi мого лiжка.

Я летiв в перевернуту воронку, створюючи за собою вакуум. В горловину, а нею була моя лiжко, тепер почала всмоктувати все.

Я летiв у прiрву. Мимо мене пролiтали уламки дощок, цегли i битих стекол. За ними машини з запаленими фарами, бекаючi вiвцi. Лiтаки, навiть падаючи, обстрiлювали один одного ракетами. Бачив, як дитяча коляска, зiрвавшись зi стопора, повiльно виiхала на проiжджу частину дороги, по якiй, прискорюючись, мчав «BMW» iз затемненими вiкнами.

Вони, зiткнувшись, теж полетiли вниз. Я намагався зупинити коляску, дотягнувшись рукою, але раптом обважнiлi руки i ноги не слухалися мене…

Страх, вiдокремившись вiд мене чорною тiнню i перетворившись в тiнь кошлатою баби, став наганяти мене, тягнувся кiстлявими руками i, роззявивши беззубу пащу, нарештi, проковтнув мене цiлком.

Затягнуло i Землю, розгорнувши ii у площинi, нiби географiчну карту, планети i всю сонячну систему…

«Я не винен!», – кричав я.

Але моiх слiв не було чути.

Свiт летiв до чортiв собачих, разом з ним i я. І я повинен був щось зробити, щось виправити i все повернути на своi мiсця, але я, як двiечник у шкiльноi дошки, не яка вивчила урок, тупо озирався по сторонам, чекаючи пiдказки, i нiчого не мiг придумати. Праворуч i лiворуч, стикаючись, вибухали планети, з уламкiв яких виростали букви, а букви шикувалися в слова: «Винен! Винен! Винен!»

Щось незрозумiло, сон, не сон.

Треба було б вже i прокинутися, але я не мiг. І десь в глибинi душi усвiдомлював свою причетнiсть до того, що сталося. Але тiльки почасти.

І ось я сиджу на корточках в черзi. Для мене така поза завжди була чистим покаранням, чого не можна було сказати про ув'язнених при пересиланнi i пiвденцiв, якi годинами можуть сидiти на корточках на зупинцi, чекаючи автобус. Чогось чекаемо, а чого – незрозумiло.