Здіймання. Саксайуаман. Осколок вічності

– Сеньйор розповiдае про речi, що недоступнi багатьом мешканцям, якi опиняються в наших краях, – за мить вимовив вiн. – Як вас звати?

– Мене звуть Матвiй.

Індiанець задумався, немов щось згадуючи.

– Я нiколи не чув цього iменi серед бiлих. Що воно значить?

Матвiя трохи збентежило це питання, тому що вiн нiколи не цiкавився значенням свого iменi, розумiючи, що людинi, яка сидить поруч, швидше за все здасться це як мiнiмум дивним.

«Потрiбно заповнити цю прогалину», – подумав вiн, а вголос сказав:

– Вiдверто кажучи, я нiколи не цiкавився, що означае мое iм'я, але Володимир встиг менi трохи розповiсти про ваше.

– Ми отримуемо його не з народження, – кивнув Куiдель. – Ім'я потрiбно заслужити.

– Це я вже зрозумiв, – погодився Матвiй, – i хоча я не сумнiваюся в ваших здiбностях вiдмiнно бачити в темрявi, все ж трохи необачно залишати табiр пiд наглядом тiльки однiеi людини. Володимир казав менi, що ви чергуете по двое, але я не бачу вашого напарника.

Не встиг вiн вимовити останню фразу, як неподалiк пролунав хрускiт гiлки. Матвiй рiзко обернувся i схопився за рукiв'я ножа.

– Все в порядку, – спробував заспокоiти його Куiдель, накривши своею рукою стиснутий кулак Матвiя. – Це мiй напарник. Володимир все вiрно казав. Стефан вiдiйшов ненадовго, щоб зiбрати хмиз для багаття.

– Доброго ранку, – привiтно посмiхнувся Стефан, пiдкидаючи у вогонь нову порцiю сухих гiлок.

 – Бачу, табiр потихеньку прокидаеться. Принiс трохи пагiння. На свiтанку стане свiтлiше, а ось погрiтися не завадило б.

– І вам доброго ранку, – привiтався з ним Матвiй, непомiтно опускаючи нiж в чохол. – Гадаю, дрова зайвими нiколи не будуть.

– Це вiрно. Поки збирав, зайшов майже в саму гущавину. Там i вдень небезпечно, а про нiч я взагалi мовчу.

Матвiй кивнув i направив погляд у бiк сонця, що вже починало сходити.

Куiдель, пам'ятаючи слова свого нового знайомого, не став вiдволiкати його зайвими розмовами.

Бiльш того, сам вiн зняв з себе полотняну сорочку, повернувся на схiд i, схрестивши пiд собою ноги, став невiдривно дивитися на яскраве свiтило. Матвiю навiть здалося, що iндiанець щось тихо наспiвуе при цьому. Стефан теж провiв час свiтанку в тишi та роздумах.

Незабаром табiр почав оживати. З наметiв, немов по командi, почали виходити люди.