Останній день

Але побачивши надхненне обличчя Старкове, усмiхнувся й промовив:

– А як же!

– Ну, звичайно, сказав товариш Старк i подумав, що шофер теж щасливий, iнакше б вiн так тепло не усмiхався.

Син i донька в мене, – iнформував зворушений Крайко. – Синовi вiсiм рокiв i вiн уже вчиться. Доньцi чотири.

– Моему синовi теж чотири, – з ледве помiтною погордою поiнформував i товариш Старк, вiдчуваючи величезну потребу подiлитись з кимсь своею радiстю.

– Хiба ви одруженi? – здивувався шофер.

– А як же! Сьогоднi дружина i син приiздять!

На цьому розмова увiрвалася, але секретар був задоволений, бо дiстав можливiсть сказати те, що йому вже давно хотiлось сказати.

Машина доставила його на квартиру. Так-сяк перехопивши дещо з iжi (вiн сьогоднi не обiдав), товариш Старк оглянув хазяйновитим оком кiмнати й, переконавшись, що все на мiсцi й що все пiдготовлено до зустрiчi, вийшов до райкому пiдписати деякi папiрцi i дати розпорядження.

Стояла тиха зоряна нiч. Десь безумствувала гармошка i десь спiвала невгамонна молодь.

Спiвала так, як можуть спiвати тiльки щасливi люди. Десь дзвiнко вигавкував собака, але ця його брехня не мала в собi нiчого злiсного: собака, очевидно, гавкав тому, що був переповнений своею собачою радiстю. Щасливий був навiть палац культури: ввесь взятий в огнi, наче iлюмiнований, вiн витанцьовував на своему взгiр’i.

Отже, за кiлька годин товариш Старк буде стискати в обiймах свого сина. За кiлька годин його карапет буде дивитись на нього своiми голубими очима.

Секретар вiзьме пухкi рученята смiхунчика й положе iх на своi схвильованi уста. Правда, вiн дуже радий i Дусi, вiн iй теж дуже радий, але… Нi, сина вiн любить багато бiльше!

Тут секретаревi нi з того, нi з сього знову прийшла думка про офiру. Але й зараз, як i тодi, вранцi, вiн махнув рукою й уперто вiдкинув цю неприемну мисль, не розв’язавши ii.

В райкомi його зустрiв швайцар. На запитання товариша Старка, кого вiн може бачити, швайцар вiдповiв, що в райкомi, крiм його, нiкого нема.

– Як так нема? – чомусь здивувався секретар: уже було досить пiзно, значить, райком i мусiв бути порожнiм, але щасливому секретаревi хотiлось мати багато людей i пiдсвiдомо вiн не мислив себе насамотi.

І те, що вiн не найшов нiкого в райкомi, i те, що райкомiвськi кiмнати були темнi (проходячи до свого кабiнету, товариш Старк увесь час вiдчував за спиною глуху порожнечу) – все це раптом зiпсувало йому настрiй i навiть вселило в нього якусь тривогу.