Останній день

Але й сьогоднi ж приiздить Дуся, а з нею i його незрiвняний, такий милий i до солодкого болю симпатичний син. Сьогоднi вiн знову буде тримати на колiнах свого карапета й ласкати руками його кучеряву голiвку. А завтра його смiхунчик мае вже бiгати по його порожнiх кiмнатах, i квартира забушуе: на пiдлозi появляться ляльки, молоточки, папiр, на столi – дитячi рисунки, що iх утворить олiвцем Вовина фантазiя… Як вiн любить свого карапета! Йому здаеться iнодi, що вiн може задавити його в своiх пристрасних обiймах…

Розлучений молодий батько вже уявляв свого сина дорослим i уявляв його (хай йому пробачать цю хвилину сентиментального пiднесення) одним iз проводирiв партii, тiеi всесвiтнього значення партii, з якоi вiн так захоплений i за яку вiн, до речi кажучи, не один, а тисячу разiв може вмерти…

Тут йому раптом метнулась така думка: сам то вiн може вмерти, а от як з сином? Понiс би вiн у офiру свого смiхунчика, коли б цього вимагала партiя?

В яку офiру?

Ну, скажiм, у найсерйознiшу, в найнесподiванiшу? І принiсши в офiру сина – був би вiн i далi такий щасливий, як зараз?

Товариш Старк махнув рукою, наче й справдi хтось з ним сперечався.

Мовляв, навiщо робити такi припущення! Хiба од нього вимагають офiри? Словом, вiн не розв’язав цього питання, i хоч впiймав себе на тому, що не розв’язав, усе ж розв’язувати не схотiв, нiби ця справа для нього була цiлком ясна.

З-за рогу вискочила машина, i скоро секретар мчався по донецьких дорогах до вiдсталоi шахти, що осiла за сорок кiлометрiв вiд районного центру.

ІІІ

Як приемно повертатися додому пiсля важкоi, але продуктивноi працi, повертатися лiтнiм степом на «фордi» й, виставивши руку у вiкно пiд стривожене повiтря (автомобiль мчався), думати про зустрiч з дружиною й сином, яких ти не бачив мало не пiвтора мiсяцi. Надзвичайно приемно!

Товариш Старк лазив сьогоднi по шахтних полях годин iз шiсть, але вiн не вiдчував втоми. Вiн навiть готовий з таким же напруженням працювати (i фiзично й розумово) ще кiлька годин.

Автомобiль, керований добрим шофером, не стримував ходи навiть по вулицях зустрiлих шахтних виселкiв, i секрятаревi здавалося, що й машина сьогоднi щаслива: так ловко й грайливо обминати пiшоходiв i вибоiни можуть лише тi, кому серце переповнено радiстю.

– Товаришу Крайко! – звернувся Старк до шофера. – Ви маете дiтей?

– Аж двох! – не повертаючись, сказав шофер.

– Ви iх дуже любите?

Крайко, що не звик до таких розмов з секретарем, нарештi зиркнув на нього.