Останній день

Жив вiн у гуртожитку: в iзольованих квартирах новеньких чепурних домикiв, що посiли мiсце старих пiдслiпуватих капiталiстичних халуп, мешкали шахтарi сiмйовi, а Кравчук був неодружений. Життя Кравчукове було просте й звичайне: шiсть годин на роботi, двi-три на тому чи тому зiбраннi, решта годин iшла на навчання, на розваги й на сон. З розваг Кравчуковi бiльш за все подобався футбол i його навiть вважали за зразкового голкiпера мiсцевоi команди.

Гуртожиток стояв на краю шахтарського виселка. З вiкна кiмнати, що в нiй мешкав Кравчук, видно було широкий донецький степ.

Степ розпочинався вiд гуртожитка й кiнчався за кiлька кiлометрiв димарем сусiдньоi шахти: ясного голубого ранку цей димар рельефно вирисовувався з синього марева задумливоi далини. Степом гадючилась добре утрамбована дорога, i на цю дорогу виселковi дiвчата й парубки, за браком iншого мiсця, виходили ввечерi на гулянки. Ходив сюди й Кравчук, але ходив саме тодi, коли на нiй було порожньо: його, досить таки вродливого хлопця, завжди чiпали дiвчата, а вiн цього недолюбляв.

Про що думав Кравчук на цiй дорозi? Думав про те, що вiн один iз найкращих шахтарiв, про те, що це йому дуже приемно i що в цьому, що приемно, нiчого поганого нема. Думав про хвороби шахти i про те, як би цих хвороб позбутися. І, думаючи про це, вiн уявляв себе саме тим довгожданим лiкарем, що його так бракуе виселковi.

«По сутi ж усе е, – мiркував Кравчук, – е ентузiязм, е добрi побутовi умови для шахтарiв, е чимало знавцiв справи… Чого ж нема? Нема вмiння органiзувати працю.

Сьогоднi невчасно лiс подали, завтра не так закрiпили, як треба, позавтра вагонетки стоять, бо щось з клiттю не ладно».

Кравчук обурювався з цього невмiння й тодi ж уявляв себе завшахти. О, вiн не так би органiзував працю! Вiн навiть певний, що й прогули роблять шахтарi з вини керiвникiв: за доброго керiвництва прогулiв не може бути.

Думки його залiтали дуже далеко. Вiн, нарештi, уявляв себе кавалером ордена Ленiна i навiть читав уявного листа Сталiна до нього, що в ньому вождь партii, дякуючи йому за керiвництво, ставив його в «Правдi» за зразок перед всiею 150-мiльйонною краiною.

На цьому мрii кiнчалися, й Кравчук, почухавши потилицю, повертався до дiйсности. І, повернувшись до дiйсности, вiн з болем згадував, що й сьогоднi видобуток вугiлля не вищий за 70 вiдсоткiв.

Була в Кравчука ще одна неприемнiсть: вiн був безнадiйно закоханий. Саме це кохання й вiдштовхувало його вiд виселкових дiвчат.