Нещоденний щоденник

І знову ми з Яремою мчимо автом у тяжкiй мовчанцi, бо жодне слово – жалю чи то розради – не мало б тепер нiякого сенсу: досi ми iздили до Нуська, а тепер просто до Коломиi – зчужiлоi, знелюдненоi, хоч добре знаемо, що там, на подвiр’i братового дому, стоiть тьма людей у безнадiйнiй скорботi, та вже вони не моi – моiми були тодi, коли серед них знаходився Євген, а нинi на коломийський свiт упала мертва пустка, i я не можу з цим змиритися…

У моiй уявi брат ще живий – чи то ми з ним, ще дiтьми, прошкуемо з Трача через Лази до пилипiвськоi бабусi в гостi: довгоногий Нусько залишае мене весь час позаду, а я плачу вiд кривди, що менший за нього i наздогнати не можу; то вiн шие з маминих старих капелюшкiв водолазний костюм i обiцяе опустити мене в ньому в Пiневу калабаню, щоб я дiстав з ii дна тритонiв, яких хоче забальзамувати у формалiнi; то я з вiдкритим ротом придивляюся, як Нусько розмонтовуе бомби бiля збитого нiмецького лiтака на Воловому – i як тiльки ми залишилися живими?; або збираемо гриби, якi вiн знаходить пiд кожним деревом, а менi нi один не потрапляе на очi, я сiдаю бiля якогось дивного куща з опеньковими голiвками замiсть листя i гукаю, що далi не пiду, й Нусько вертаеться до мене злий як чорт i раптом регоче, i в його смiху вчуваеться чорна заздрiсть (таж ти, дурню, знайшов гiгантський кущ гливiв i сам того не знаеш!); то ми ночуемо удвох на Полярному Уралi над чистою водою, а ночi немае, а тундра цвiте, й каже Євген, що чарiвнiшого краю на свiтi бути не може, а я дивуюся з того його телячого оптимiзму, адже вiн тут прокаторжив десять лiт; врештi з моею допомогою Євген видае книжку свого життя i в безмежнiй радостi тулить ii до грудей, вимовляючи щось зовсiм блюзнiрське: «Та за таку втiху варто було й страждати!», i я розумiю його, бо знаю, що то за щастя отримати з видавництва свою книжку, а тим бiльших коли вона перша; або ж вони удвох iз сином Романом розкопують у Яблуновi криницi, заповненi останками бiльшовицьких жертв, i знаходять два зв’язаних колючим дротом кiстяки – хлопця й дiвчини, i цей жах стае стержнем мого роману «Вогненнi стовпи» – всюди вiн, живий Євген iз вiчною його самоiронiею й гумором, з його музеем дерев’яних потвор, яких вiн уздрiв i вийняв iз колошмаття смерекового корiння, i тi його альбоми iз засушеними полярними квiтами, так вдало скомпонованими, що й досвiдченi художники дивуються, i витворно оправленi фолiанти в його великiй бiблiотецi, й неймовiрно смачно засмаженi коропи, яких вiн виловив у Прутi, i його на