Двері в день. Міс Адрієна

Можемо пройти повз нього, попросити вибачення, ввiчливо посмiхнутися або навiть стиснути руку, як найкращому приятелевi.

Скiльки невiдомого заховуе кожне людське обличчя, яка трагедiя може бути за нам, яке щастя i яка зловiсна та холодна лють!

IX

Роздiл iсторичний

Село тiеi доби, що ii ми змальовуемо, мало своi особливi звичаi та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебiльшеним, а постатi тодiшнiх селян не наводили б на думку, що iх вигадано, бо справдi вже давно не iснуе тих мрiйливих пейзан, до яких звикли читачi, а тим бiльше заклопотаний обиватель.

Село Зiгнутi Вiльхи, куди iхав з товаришами Теодор, знаходилося вiд залiзницi на вiдстанi приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лiсом i з другого – широкими ланами, випасами та луками. Вiд мiстечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, нiж залiзницею, але дiстатись до нього залiзницею було легше навiть i тiеi пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залiзницею було дешевше.

Пiсля майже безсонноi ночi Гай з товаришами розвантажили на станцii вагон i, найнявши воза, вирушили на село. За кiлька фунтiв солi мiсцевий дядько згодився iх одвезти. Тепер вони iхали, збиваючи куряву на широкiй дорозi, що вела до села.

Поки вони поралися з своiми клунками на станцii, поки знайшли воза, сонце здорово стало припiкати i розпочався теплий та важкий iхнiй трудовий день.

Один з товаришiв Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з мiткою на носi вiд окулярiв, слюсар заводу Антiн Яновський, або просто Антошка, як його звали всi товаришi, тепер весело чмихав i потирав руки, оповiдаючи про те, як багато вони привезуть на завод рiзноi iжi.

Іншi товаришi теж перебiльшували своi сподiвання, але, схаменувшись, починали смiятися й говорити, що навряд чи вдасться промiняти ввесь вагон на одну цибулю.

Так доiхали вони до перших хат села, i тут Петро Пустовiйт, товариш Гая, вимiняв сiль на буханок хлiба й шматок сала, бо вся компанiя дуже хотiла iсти.

Пiсля снiданку почалося блукання вiд хати до хати, яке бiльше скидалося на справжне жебрацтво, нiж на обмiн, що за нього в свiй час так розпиналися синдикалiсти.

Нiщо так не принижуе людину, як жебрацтво. Нiщо так не вражае людину, як незадоволене прохання шматка хлiба. Нема нiчого ганебнiшого, як не пiдтримати людини однiеi з тобою кляси.