Двері в день. Міс Адрієна

За ним швидко пошкандибала й iстота в едвабних штанах, сердито поглядаючи назад. Решта селян теж почали розходитись, лиш дядько, якому дуже сподобалась коса, ще довго торгувався, поки не згодився на трохи бiльшу кiлькiсть проса.

– Я б тому гайдамацi цiлий мiшок стружок подарував, тiльки, щоб вiн пiдсипав iх собi у борщ! – сердито говорив дорогою слюсар. – От iрод! Куркуляча душа!..

– А той другий, в едвабних штанах, хто вiн такий? – запитав один з робiтникiв.

– Адвентист або нiмецький соцiял-демократ! – вiдповiв Петро Пустовiйт.

– Нi, вiн, мабуть, з породи тхорiв! – зауважив слюсар.

Розмовляючи, всi четверо пiдiйшли до новоi хати. Коло тина стояла стара баба, одягнута в якусь чудернацьку панську кохту. На однiй руцi у неi була чорна рукавичка, з якоi виглядали загрубiлi пальцi. Побачивши робiтникiв, вона махнула рукою в рукавичцi i сердито заговорила:

– Ідiть, iдiть з богом! Бог дасть!..

Потiм тiею ж рукою поправила очiпок i, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робiтникiв. Вони ж пройшли повз неi, анi слова не сказавши.

Їх дуже пригнiтили цi слова, i вони глибоко вiдчули образу, вiдчули, що до них ставилися, як до жебракiв.

– От, чортове опудало! – нарештi перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на нiй чорна шовкова спiдниця?

– Шкода, що в неi ще нема твоiх окулярiв, Антошко, вона б iх напевне начепила собi на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робiтникiв.

– Не тiльки темнота, – додав Гай, – а й жаднiсть!

З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо.

Було чути, як гули бджоли i десь рипiв журавель, – хтось з криницi дiставав воду. За одним з тинiв лунав веселий жiночий смiх, бiготня й жартiвливi вигуки. Коли вони проходили повз нього, звiдти визирнуло розкуйовджене дiвча й швидко сховалося, потiм не минуло й хвилини, як на перелазi знову з’явилося те саме дiвча, але вже в компанii з дорослою дiвчиною.

– Чи нема у вас якого краму, матерii? – запитала дiвчина.

– Як же, у нас усе е! – вiдповiв Антошка.

Мале дiвча, почувши це, швидко залопотiло босими ногами i десь зникло.

За кiлька хвилин бiля робiтникiв було веселе й барвисте коло дiвчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося пiд руку, i вимiнювали на матерiю. Але це все робилося потайки, щоб не довiдалися батьки. Коли обмiн був у самому розгарi, на вулицi появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякi дiвчата, помiтивши його, почали тiкати.

– Куди, дурнi це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дiвчат.