Двері в день. Міс Адрієна

Це був середнього вiку здоровий чоловiк з насмiшкуватими очима й бадьорим голосом у горлi.

– Чого злякалися, сороки! Не бiйтеся, до ваших батькiв з доносом не пiду!..

– Не дуже ми й злякалися! – вiдгризнулась вертлява дiвчина, покрутивши головою, вiд чого розлетiлася ii чудернацька зачiска.

– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила iй, смiючись, друга.

Максим пiдiйшов до робiтникiв i поздоровкався.

– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацiкавлений Теодор Гай.

– Так, це я, а ви, мабуть, робiтники з «Червоноi Зорi»?

Знайомство вiдбулося.

І компанiя, залишивши дiвчат, посунула далi з Теодором Гаем та Максимом на чолi.

– Кажуть, що у вас на все село лише трое незаможникiв? – запитав Петро.

– Трое зареестрованих, – вiдловiв Максим, – а так то е багато, особливо на лiвому кутку бiля лiсу. Тiльки всi вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому i трое, як бiльмо на оцi в куркулячоi коняки.

Але це пусте, вже на лiвому кутку сперечаються. Незабаром наша армiя збiльшиться. Василь Іванович лусне з досади.

– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. – Ми свого Фелiкса Едуардовича вже прикоськали, це головного iнженера. Ну, а у вас, Степан Трохимович… З одноi компанii ця публiка.

– У нас бандити ще заважають! – вiдповiв Максим. – От де наше нещастя! Боiться народ…

– Нашi мiщани iнодi не згiрше бандитiв, – вставив Теодор, – що казати, важко!.

– У вас у мiстi з продуктами справа погана, – знову заговорив Максим, – а з наших новоспечених аристократiв багато не вiзьмеш. Нещодавно дочка нашого Василя Івановича в модному капелюсi на все село гуляла. А капелюх той iй так личить, як менi цилiндер! А iншi в едвабних штанах i шовкових краватках. У Прокопченка грамофон кричить з ранку до вечора. Пiп Григорiй дiстав тромбона i вечорами повз його садибу пройти соромно. Такi звуки випускае, нiби бугай пирхае… Показилися, що на них управи нема…

– А у нас дiти з голоду пухнуть, – зауважив один з робiтникiв.

– Нiчого, – сказав Гай, – це минеться. Робiтники iнших краiн в гiршому станi. Добре те, що влада в наших руках, а хлiб буде. Ще який-небудь рiк, i все налагодиться… Тодi, Максиме, до нас до клюбу, до читальнi… Ех, заживем, братцi, чорта заздрiсть вiзьме!..

Бадьорi слова Теодора Гая розворушили робiтникiв, i вони з новою енергiею блукали вiд хати до хати.