Двері в день. Міс Адрієна

– От коли б органiзацiя в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робiтникам. Швидко б справу налагодили, органiзовано… Шкода менi дивитися на це.

– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й органiзацiя… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарiкаемо, а Тодик, мабуть, тiльки й думае про те, як це все змiнити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – вiдповiв Антошка i одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути вiд нього слова, що пiдтвердять його вiдповiдь.

– Авжеж правда!!!

– Але ж до чого дiйшло нахабство! – продовжував Максим.

 – Вони захопили найкращу землю, крiм того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корiв, коней, всяку тварину за безцiнь. Вже е скiльки таких, що за дурничку повiддавали своi хати i тепер, живучи в них, вiдробляють за це. А в мiщан вони скуповують рiзне шмаття та коштовнi речi, все без розбору, що в очi впаде. Тут в одного дурисвiта пiянiно в курнику стоiть, спочатку дiти бавились ним, а тепер курам за сiдало. Один тут е такий, що збирае самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грiшми цiлий куток стiни в хатi залiпив. І головне, що всi такi, що чекають когось, все ще сподiваються на когось…

– Єрунда, – сказав Гай, – потiм вiдберуть всi музичнi струменти для школи або клюбу. Все те, що накопичуе буржуазiя, все одно, що мiжнароднiй банк для пролетарiяту. Прийде час, i ми все одержимо назад з вiдсотками.

Край села, осторонь, робiтники побачили багату садибу. Велика хата пiд бляшаною покрiвлею нiби допiру збудована.

Великий двiр з клунями та повiтками теж був свiдком не абиякоi заможности господаря цiеi садиби. Робiтники пiдiйшли ближче, i тут Максим зупинився.

– Це садиба Терещука, Степана Трохимовича, як його величають. Це перший багатiй. З вами я до нього не пiду. Вiн iнодi скуповуе багато речей… Я не пiду, бо вiн побоiться, чого доброго, i стане прибiднюватись. Можливо, що ви в нього що-небудь промiняете, а коли нi, то все-таки пiдiть, побачите, що то за цяця.

І Максим став прощатись з робiтниками. Кожний з них мiцно потис його загрубiлу руку. Тут, мiж iншим, Антошка сказав якийсь дотеп, але змiст його був, що, мовляв, iхнi руки мало чим вiдрiзняються одна вiд одноi своею кiлькiстю мозолiв i зовнiшнiм виглядом.

– Прощайте, – сказав Максим, – може, зустрiнемось.

– Обов’язково, – вiдповiв Теодор, – пам’ятайте за клюб!

Швидко постать Максима загубилися мiж хатами. Робiтники ж пiдiйшли до самоi садиби Терещука.