Двері в день. Міс Адрієна

Їхнiй слух одразу тут вразили неприроднi звуки, якi лунали з хати. Було чути, як хтось бере одну й ту ж ноту на якомусь зiпсованому iнструментi.

– Слухайте, – раптом промовив Теодор Гай, прислухаючись, – слухайте, та це ж…

– Ще не вмер-ла У-к-раi-на i… – затягнув Антошка. – А диви! От продажна душа!

Тут до них пiдiйшло кiлька нових селян, i Теодор так i не змiг висловити свого здивовання. Знову почались торги. А невiдомий палець все так само брав ноту за нотою, виводячи вiдомий гiмн, без усякого сумлiння, але з наявною дбайливiстю.

Гаевi чомусь пригадалося рипiння журавля, i йому немилосердно захотiлося пити. Вiн вiдiйшов од гуртка i зайшов у двiр садиби. Коли вiн близько пiдiйшов до хати, то одразу побачив у вiкно старанного музиканта. Чиясь руда потилиця хилиталася в такт звукiв, i рука старанно натискала на клявiшi пiянiна.

– Ей, пане, – гукнув Гай, – чи не можна у вас води напитися?

Музика одразу змовкла, потiм рипнули дверi, i на порiг хати вийшов сам Степан Трохимович Терещук.

Гай спочатку був розчарований, вiн гадав, що побачить постать приблизно таку, як у Василя Івановича, але побачив щось цiлком протилежне, що нiяк не нагадувало попереднього аматора органiв та грамофонiв.

X

«Блакитнi фйорди»

Степан Терещук був низького росту жилавий дядько, який мiцно тримався на корчуватих ногах, i це робило його постать одразу видатною серед сотень iнших.

На ньому були добрi чоботи, сiрi штани й розстебнутий пiджак, що пiд ним була в мiру вишита нитками блiдого кольору холщова сорочка, а комiр пов’язаний тонкою жовтуватою украiнською нацiональною краваткою. Одяг його був дуже простий, i вiд загальноi пошести на мiську моду нiчого не можна було помiтити.

Здаля на перший погляд можна було сказати, що це провiнцiяльний iнтелiгент украiнець, але, поглянувши ближче на його гостре обличчя з маленькими вусами, з примруженими сiрими очима, на його трохи руде волосся, з добродiйною парахвiянською зачiскою, на його тонкi стиснутi вуста з хитрими зморшками в куточках, це вражiння моментально зникало.

Лишалося гнiтюче вражiння, що вiн з-пiд своiх примружених повiк слiдкуе за вашим кожним рухом сiрозеленкуватими, як у ящiрки, очима, i що ви нiзащо в свiтi не зможете зсунути його з того мiсця, що на ньому вiн стоiть.