Двері в день. Міс Адрієна

 Лiквiдувати вiйськовi заводи та вiйськово-виробничi устаткування на заводах загальноi промисловости…»

Гай одiрвався вiд газети.

Це в далекiй i чужiй Женевi його уряд турбувався долею всiеi людськости. Це була генiяльна пропозицiя, що ще не бачила рiвних собi. Це був вибуховий матерiял, що мiг знищити всi традицii, що звiльняв людськiсть вiд жорстокости пануючих кляс.

Це опредiлювало час i простiр дii.

Хiба може бути щось простiше за цю пропозицiю? Навiщо довго мiркувати й розмовляти? Знищити шкiдливе й непотрiбне! Зруйнувати! І людськiсть вiльна.

Вона може творити нове.

Хiба не так само i з одною людиною, – думав Гай, – хiба не слiд i йому зруйнувати, знищити той полон, що до нього необережно потрапив вiн?

Повз нього пройшла якась жiнка i зачепила його голим лiктем. Гай одiрвався вiд думок i поглянув на неi, вона довго подивилася йому в очi, нiби запрошуючи до чогось, нiби навмисно дратуючи його своею постаттю, що вся ворушилася пiд тонкою сукнею. Гай подивився й одвiв свiй погляд од неi.

Ця жiнка сiла за столик проти нього i своiм необережним рухом i своiм поглядом одiрвала його на деякий час од думок.

Гай нiби видерся з тишi думок i тепер, як плавець, пiрнув у галас пивноi, у викрики й нявкання джазбанду.

Компанii за столиками голосно кричали, щоб перекричати шум музики, деренчали шклянками, пили пиво й палили.

Висока постать Дмитра Гамуза нiби керувала цим анархiчним зiбранням, i в цьому хаосi пляшок i людей вiдчувалася якась закономiрнiсть, що нiби втiлювалася в постать високого диригента.

Жiнка, що сiла за столик проти Гая, одверто й цинiчно оглядала його, нiби питаючи, скiльки фунтiв вiн важить i яку мiць мають його м’язи. Теодор Гай, стурбований цими поглядами, стурбований музикою джазбанду, нiби всiм своiм еством пересунувся в iншу площину i тепер реагував на зовнiшнi прояви цього оточення.

Близько Гая за столиком сидiла велика балакуча компанiя чоловiкiв, що до хрипоти сперечалися за якiсь лiтературнi справи.

Гай прислухався до розмови i вирiшив, що це товариство лiтераторiв, якi на цей час перенесли своi нескiнченнi й безугавнi мистецькi суперечки сюди, в стiни цiеi закуреноi пивноi.

– Ви знаете площу зi сквериком у Харковi, що проти театру Леся Курбаса? – говорить письменник з чорним кучерявим волоссям; коли б у нього була чорна шкура, був би подiбний до негра.

– Ота, що на нiй стоiть готична кiрха?

– Хто що помiчае! Ти помiчаеш готику, а я лiвий театр.