Двері в день. Міс Адрієна

Вже трохи сп’янiлий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосiб виплисти з цiеi каламутноi рiки, щоб одiрватись вiд такого гачка, що мiцно затяг його у трясовину обивательства.

Дверi пивноi були вiдчиненi в нiч, в лiтню нiч, що блищала золотими сузiр’ями, плюскала рiкою й слiпучо сяяла електрикою вулицi. Вийти в дверi, вийти в нiч, як виходить корабель у вiдкрите море, i вiн може стати вiльним моряком, вiн знову зможе стати мандрiвником до мети.

Безлiч рiзноманiтних плянiв, один дивовижнiший за другий, спадали на думку Гаевi.

Безлiч iнсценiровок i театральних iнтриг, запозичених з авантурних романiв i карколомних фiльмiв, ввижалися йому, як втомленому плавцевi ввижаеться земля чарiвних островiв.

Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сидiла коло каси, i все напруженiше вишукував способу, який зробить його знову мандрiвником до мети, як альхемiки вишукували елексир життя й чарiвнi секрети, що обертають скло на дiямант, а звичайний морський пiсок – на золото.

Гай фальсифiкував дiю. Фальсифiкована реальнiсть розсипалася на звичайний порошок мрiй…

II

Передмова

Старовиннi майстри пензля – iхнi великi ймення: Леонардо да Вiнчi, Рафаель, Мiкель Анджельо— глибоко вiдчували процес своеi мистецькоi роботи, вони заглиблювались у самий матерiял, i в iхнiх руках вiн набувае чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобiв своеi творчости.

Вони сами робили полотна, грунтували iх, робили фарби та олiю. Вони вже з цього моменту захоплювались матерiялом, барвами фарб, приемними пахощами олii та розмiрами виготовлених полотен. Крiм цього, вони вивчали анатомiю, викрадаючи ще теплi тiла людей в iнквiзиторiв, вони були альхемiки та винахiдники. Вони могли мати надхнення в своiй роботi вiд самого матерiялу: вони знали його краще, нiж знаемо ми, сучасники великоi технiки та iндустрii. Можливо, що й письменникам тих часiв доводилося самим виробляти атрамент i папiр, i кожна крапка iхня, кожна лiтера, кожне слово були економними: iх можна було вважати за пiщинки золота.

А тепер що?

Пiшов до крамницi, купив хоч i пуд паперу, сулiю атраменту, i пиши скiльки душi завгодно. Чи не тому тепер так багато пишуть i так мало письменникiв? Чи не тому тепер письменник користуеться з такоi ж пошани, як i рахiвник або реестраторка?

Ви може гадаете, я жалкую, що це так? Нi.