Жак-фаталіст і його пан

Ти бачилася з отцем Серафимом, знаеш, хто ти така й чого можеш сподiватися вiд мене, якщо тiльки не маеш намiру все життя карати мене за грiх, який i так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?

– Мамо, – вiдповiла я, – я знаю, що не маю нiчого i не повинна нiчого домагатися. Я й на думцi не маю збiльшувати вашi страждання, якi б вони не були. Може, я була б покiрнiша вашiй волi, коли б ви ранiше розповiли менi про певнi обставини, про якi менi важко було здогадатися.

Але, зрештою, я знаю, хто я, i менi лишаеться тiльки поводитися вiдповiдно до свого становища. Рiзниця у ставленнi до мене й сестер не дивна вже менi. Я визнаю ii справедливiсть, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своему лонi i, сподiваюся, не забудете мене.

– Горе менi, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тiею мiрою, якою могла!

– Так от, мамо, – сказала я, – вернiть менi вашу ласку, вернiть вашу присутнiсть, вернiть любов того, хто вважае себе моiм батьком.

– Вiн майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потiм вiд нього докори – докоряе вiн менi тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподiвайся вiд нього почуттiв нiжного батька. Та й, скажу тобi правду, ти нагадуеш менi про зраду, про таку огидну невдячнiсть з боку другого, що сама думка про неi менi нестерпна.

Вiн стае весь час мiж мною i тобою, вiн бридкий менi, i ненависть до нього я мушу виливати на тебе.

– Як?! – скрикнула я. – Хiба я не можу сподiватися на те, що ви з паном Сiмоненом не ставитиметеся до мене, як до чужоi, яку ви з людяностi прихистили?

– Не можеш. Доню, не псуй менi далi мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе iх двое, i в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що пiдтримувала мене, сумлiння увiйшло у своi права.

– Але той, кому я зобов'язана життям…

– Його немае. Вiн помер, не згадавши про тебе, i це ще найменший з його злочинiв…

У цьому мiсцi вона аж змiнилася на обличчi, очi ii зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотiла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтiли iй губи. Вона сидiла, схиливши голову на руки, щоб приховати вiд мене своi жорстокi переживання.