Жак-фаталіст і його пан

Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивiю йому, а ти накличеш на себе ще бiльшу бiду, та ще й заживеш собi поганоi слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без iменi, без достатку, без становища… Бiдолашна! Скажи менi, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоему батьковi?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тiльки стати навколiшки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маеш до мене почуттiв, у тебе душа тверда, як у твого батька…

На ту хвилину ввiйшов пан Сiмонен.

Вiн любив ii. Вiн спинився i, гнiвно поглянувши на мене, мовив:

– Вийдiть.

Коли б то був мiй батько, я не послухалася б його. Але ж вiн менi батьком не був. Вiн додав, звертаючись до слуги, що присвiчував менi:

– Скажiть iй, щоб сюди бiльше не приходила.

Я замкнулася у своiй маленькiй в'язницi. Думала про те, що сказала менi мати. Уклякла й просила Бога, щоб вiн дав менi сили; молилася довго, припадала лицем до землi. Голос неба здебiльшого хочуть почути тодi, коли не знають, на що зважитись, i вiн майже завжди радить нам скоритися.

Так i я постановила. Вiд мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також i воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадае менi бути нещасною, то чи не байдуже, де бiдувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матерi побачення. Вона переказала менi, що пообiцяла пановi Сiмонену не бачитися зi мною, але я можу написати iй, i прислала менi олiвця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папiрець знайшовся, i його чудово проти мене використали):

«Мамо, менi гiрко, що я завдала вам страждань, простiть мене, я вирiшила покласти iм край. Порядкуйте мною, як знаете. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»

Служниця взяла записку й вiднесла матерi. За хвилину вернулася й сказала захоплено:

– Якщо для щастя вашого батька, матерi й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панii таке обличчя, якого я ще не бачила, вiдколи тут служу; вони весь час через вас сварилися.

Слава Богу, не буде вже цього…

Поки вона говорила, я думала, що пiдписала щойно смертний вирок собi, i це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кiлька днiв, нiчого не чути було. Аж ось уранцi, годинi о дев'ятiй, дверi моi раптом розчинилися – ввiйшов пан Сiмонен у халатi й нiчному ковпаку.