Жак-фаталіст і його пан

Ідiть, хай Бог сам говорить до вас, коли вiн не хоче говорити моiми устами…

Справдi, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в нiй невiру у своi сили, яка так i не розвiялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справдi я розiрвала ii зв'язок iз небом, але хист розраджувати так до неi i не повернувся. Напередоднi постригу я зайшла до неi. Вона була в такiй самiй, як i я, тузi. Я заплакала, вона теж, я впала iй до нiг, вона благословила мене, пiдвела, поцiлувала й вiдпустила, сказавши:

– Я стомилася жити, хочу померти.

Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волi. Ідiть, я поговорю з вашою матiр'ю, молитимусь цiлу нiч, молiться й ви, але заснiть також, наказую вам…

– Дозвольте менi, – сказала я, – молитися разом з вами…

– Дозволяю з дев'ятоi до одинадцятоi, не бiльше. О дев'ятiй з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятiй ви покинете мене на молитвi, а самi спочинете. Ідiть, люба дитино, решту ночi я пильнуватиму перед Богом сама.

Вона хотiла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жiнка тим часом ходила коридорами, стукала в кожнi дверi, будила черниць i казала iм тихенько iти до церкви. Усi пiшли, i, коли зiбралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потiм вона погасила свiтло; усi разом проказали «Miserere»[17 - «Помилуй» (лат.) – 56-й псалом Давiда.], крiм настоятельки, що в нестямi, припавши ниць перед олтарем, молилася:

– О, Боже, коли через якийсь мiй грiх ти покинув мене, прости менi його! Не прошу тебе повернути менi дар, що ти вiдiбрав, тiльки звернися сам до без невинноi, що спить, тим часом як я благаю за неi тебе.

Боже мiй, говори до неi, говори до ii батькiв i прости мене!

Другого дня вона рано зайшла до мене в келiю, я й не почула – ще не зовсiм прокинулась. Вона сiла бiля мого лiжка, поклала легенько одну руку менi на чоло. У такiй позi я й побачила ii, коли розплющила очi. Про те, що було вночi, вона нiчого не сказала. Спитала тiльки, чи рано я лягла спати.

Я вiдповiла:

– Тодi, коли ви наказали.

– Чи вiдпочили?

– Глибоко.

– Я так i гадала… Як себе почуваете?

– Дуже добре. А ви, панiматко?

– Лишенько! – сказала вона. – Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоiла мене, але нi за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотiла б, щоб ви були щасливою…

– Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.

– Ох, коли б вiд цього тiльки залежало щастя! Ви нi про що не думали вночi?

– Нi.